«Знак оклику»: крок вперед і біг на місці

Кримінальні історії «Знаку оклику», - готові сценарії українських телесеріалів. Але на експорт такі історії навряд чи придатні…

Поки що єдину свою суттєву претензію до програми «Знак оклику», яка повернулася з відпустки і вже місяць виходить на каналі своєї прописки, ТВі, щосуботи о 21.00, ваш автор сформував після перегляду програми від 19 вересня. На початку її незмінний ведучий Артем Шевченко заявив: «Знак оклику» - це програма справжніх журналістських розслідувань. Тобто, відразу спрацьовує рефлекс: якщо це справжні розслідування, то, значить, є й несправжні. Список останніх лишається незмінним - все, що не «Знак оклику». Якщо чесно, набридло. Втім, чіплятися до слів - не мета вашого автора, бо так можна далеко піти й нікуди не прийти. Краще спробувати спочатку відшукати позитив у самому змістовому наповненні як окремих сюжетів, так і всієї програми. Тим більше, що конкурентів у «Знаку оклику», як з'ясувалося, після закриття «За вікнами» немає.

В Україна небезпечно

А позитив є, і полягає він, насамперед, у тому, що «Знак оклику» майже зовсім відійшов від формату, коли обрану проблему обговорюють взагалі, підкріплюючи конкретними прикладами, котрі ні до чого не зобов'язують ані дійових осіб, ані журналістів. Оце «майже» стосується сюжетів Ярослава Семченка з Криму, показаних впродовж кількох вересневих випусків: пляжі тут давно поділено між хабарниками й тими, хто ці хабарі дає, курортний роман може закінчитися вкраденими з гаманця грошима, на курортниках заробляють всякі аферисти тощо.

Та «кримській цикл» Семченка все ж таки, висловлюючись мовою газетярів, не сплеш, не топ-новина і не перша шпальта. Там, де узагальнень дозволяти собі не можна, журналісти їх собі й не дозволяють. Насамперед ідеться про історії з явною кримінальною складовою. Окрема тема - український кримінал. Насамперед слід відзначити показаний 12 вересня сюжет Костянтина Усова про «металеву мафію» в Кривому Розі, який цілком має право на окреме від «Знаку оклику» життя і сприймається як документальний детектив. Причому все, показане протягом 9 хвилин екранного часу, знято не прихованою камерою, а цілком відкрито. Навряд чи місцеві правоохоронці вивели журналістів на наркомана Максима, учасника одного з «летючих загонів», які складаються з неблагополучних підлітків, спеціально навчаються і грабують вагони з металом на ходу. Цей рядовий «металевої мафії» назвав Усову місце збору бійців - воно прозвучало в сюжеті. Далі журналісти, збираючи інформацію, допитують залізничників, на чиїх очах діють «летючі загони», а також працівників воєнізованої охорони, яким дія цих загонів до лампочки. Правда, журналісти не поставили запитання: «А для чого тоді така охорона?». Та воно все одно лишиться риторичним: виявляється, весь Кривий Ріг знає адреси, паролі, явки «металевої мафії» та схеми, за якими вони діють. Висновок журналіста Костянтина Усова однозначний: або міліції в місті давно немає, або вона має свій зиск.

Інший сюжет - справа «перевертнів у погонах». Суть у наступному: рішенням суду учасник банди, який почав співпрацювати зі слідством і дав показання, всупереч логіці та всім правилам про захист свідка, опинився в одній тюрмі з тими, кого він здав. Життя на волосинці, всі це знають, прокуратурі це не подобається - а поміняти нічого не можна. До речі, чотири роки тому справа була досить гучною - перше серйозне викриття бандитів під міліцейським дахом після зміни влади. Тому особливо дивує, що про дивне, якщо не сказати - нелюдське рішення суду не написала преса і майже не сказали в новинах. Виглядає, на сполох вдарили лише журналісти «Знаку оклику», а це вже свідчить про вміння налагоджувати роботу з альтернативними джерелами інформації. Мені хочеться вірити: програма має на це певний бюджет, бо альтруїсти подібних тем не здають.

Хоча... всяке буває. Сумніватися в альтруїзмі джерел інформації та добровільних помічників «Знаку оклику» змушує той факт, що попри клопітку та професійну роботу віз покарання й нині там. Тобто, результату від викриття - нуль. Проблему показано з усіх боків, але після того, як сюжет пройшов по телевізору і залишився в інтернеті, вона й далі лишається невирішеною. Виняток - звіт Артема Шевченка про те, як після невдалої спроби натиснути на нього з метою зняти з ефіру сюжет про турфірму, керівництво якої займалося банальним кидками, беручи з людей гроші, а потім імітуючи пограбування власного офісу, лиходії повернули потерпілій жінці гроші. Не знаю, чи вибачилися, але в такій ситуації повернути своє, погодьтеся, краще, ніж почути нещире: «Вибачте, ми не хотіли».

В усьому винен... Пушкін?

Тут мушу чітко озвучити власну позицію: мовчати справді не можна, якщо є що сказати і якщо ці слова можна підкріпити хоча б якимись документами. Але кінцевий результат практично кожного розслідування - назвати винного, цим самим покаравши його або посприявши покаранню. Винних, за законом, установлює суд. Будь-яке досудове звинувачення з називанням конкретних прізвищ - порушення закону. Тому проект «Знак оклику», зробивши великий крок вперед у плані як пошуку гострих тем, так і їх реалізації у вигляді не менш гострого сюжету, на цьому місці зупинився і топчеться. Наприклад, дачу Сацюка, на якій, як нам кажуть, було отруєно Віктора Ющенка, знімали з висоти, бо на територію не пускають. Так, вихід оригінальний, а сюжет, таким чином, вийшов затратним. Проте не «жирним»: крім того, що нам показали, як виглядає з висоти пташиного польоту найвідоміша дача України, більше жодної корисної інформації нам не видали.

Сюжетом Артема Шевченка, присвяченим п'ятиріччю отруєння Віктора Ющенка діоксином, почався «Знак оклику» від 5 вересня. Те, що в людини щось сталося з обличчям - факт, який світ бачить по телевізору вже 5 років. Названо ймовірних злочинців. Ба більше: мужчини, частина з яких не приховує своїх прізвищ та зв'язків із спецслужбами, частина - шифрується, прямо натякають на причетність до справи Давида Жванії. Зайшло навіть дуже далеко: є підозра, що отруєння діоксином - взагалі фальсифікація! Гаразд, тоді повертаємося на старт: що в людини сталося з обличчям? І до чого ж тоді може бути причетний Жванія, який, до речі, вже рік робить заяви, суть яких зводиться до улюбленого слогану всіх дітей Землі: «Це не я!».

У тій же програмі - кілька історій про примусове виселення людей із неприватизованих квартир (зокрема сюжет Максима Крапівного). Правда, скоро стає ясно: з приватизованих теж можуть виселити. Нове житло, яке, за законом, дається відселенням, не придатне для життя: немає світла, води, газу. Компанія «Житлоінвестбуд», яка фігурує в даному сюжеті як один із підрозділів, що стоїть на службі Темних Сил, в особі якогось чиновника, котрий навіть не ховає обличчя й прізвища, пояснює журналістам: «Це все брехня! Люди забагато хочуть! Чотири місяці - все буде в нормі!». А якщо в когось якісь проблеми - він, чиновник, тут ні до чого. Словом: «Ви винні в тому, що будинки переселенців стоять без світла?» - «Не я!»

12 вересня - сюжет Ольги В'язенко - скандально відома історія про чернігівську дівчинку, яку в дитячому садку випадково поранили наркоманським шприцом, інфікованим СНІДом, сифілісом та іншими поганими хворобами. Зробили це не спеціально: просто за парканом біля садочка кілька років (!) ніхто не прибирав сміття. Звісно, найрадикальніший спосіб у такій ситуації - продавати наркоманам отруєну наркоту, хай самоліквідуються. Але якщо це негуманно, якщо з наркоманією та поширенням СНІДу в нашому суспільстві змирилися всі, крім вашого автора й Олени Франчук, то, може, краще справді прибирати територію, де ми живемо? Далі - тупик: хто повинен це робити? Дільничний міліціонер? Районне відділення міліції? Може, УМВС у Чернігівській чи якійсь іншій області? Адже проблема неприбраного сміття - загальноукраїнська, а в смітті - не лише шприци... В сюжеті прозвучало: ЖЕК прибирати біля садка не хоче, двірник дитячого садка - теж, працівники бачать проблему вже давно, але так само не можуть зібратися і вигребти цю заразу. Закопати в яму, спалити тощо. Ми покладаємося або на міфічного «дядю», або на ще більш міфічну «державу» в особі міліції та ЖЕКу, або взагалі, як у тій народній приказці, на російського поета: «Хто прибиратиме? Пушкін?». Правильно, хай хоч Пушкін - тільки не той, хто справді хоче вирішити проблему...

Апофеоз універсального виправдання всіх часів («Це не я!») можна було побачити в «Знаку оклику» від 19 вересня. Найгірший пологовий будинок в Україні знаходиться в Дніпропетровську. Факт вимагання хабарів підтверджено. Розцінки майже офіційні. Діти, чиї батьки не платять, помирають. Коли нещасного батька й директорку пологового будинку зводять в одній кімнаті для очної ставки, керівниця установи каже просто в камеру: «Звертайтеся в міліцію! У нас такого не буває!». А в сюжеті про браконьєрство на Полтавщині, яке покривають рибінспектори та місцева влада, спійманий на гарячому високопосадовець каже: «Це прикра помилка, я просто там гуляв!», і рибінспектор, зловлений на місці скоєння злочину тричі (!), не менш спокійно пояснює: «Це все брехня!». Тобто, це не я, всіх підставляють бабаї...

Погодьтеся - глухий кут. Зло безкарне від часів створення світу, та в даному випадку хоча б когось зі слуг Зла слід було хоча б викрити...

Як і куди рухатися далі

Якщо ви подивитися чи освіжите в пам'яті хоча б сюжет про «металеву мафію» (автор розслідування цієї проблеми - Костянтин Усов), то огодитесь: планку піднято досить високо і заявку зроблено досить серйозно, щоби нам, небайдужим глядачам, чекати зворотної реакції, продовження теми, резонансу тощо. Це стосується не лише означеного сюжету: мене, як батька, дуже хвилюють і шприци в смітті, і саме сміття на вулицях, де гуляє мій син. Думаю, команда «Знаку оклику» знає це і, в свою чергу, повинна щось робити, щоби показати: після виходу сюжету в ефір щось зрушилося чи бодай змінилося. На краще, на гірше, нічого не змінилося - не суть, головне - показати реакцію тих, кого це стосується, на побачене й почуте. І хоча б запитати, як довго це «Не я!» буде вичерпною відповіддю на запитання: «Хто винен?».

Якщо вже можна організувати політ над «гніздом Сацюка», то навряд чи складно організувати невеличку команду, функції якої - відстежувати ситуацію після того, як гострий сюжет пішов у ефір. У випадку з турфірмою, про який говорилося вище, це було зроблено. В роки пізнього СРСР, коли я тільки починав працювати, коли мене побила міліція і я про це написав, у відповідь на текст прийшов офіційний лист від УМВС, в якому було написано: «Такого-то ніхто не бив, факти не підтвердилися». Коли цього листа опублікували, був телефонний дзвінок: «Приносимо вибачення, досить писати, нас начальство дере». Чогось такого хочеться бачити в «Знакові оклику».

Але якщо так із якихось причин не можна - є інший вихід. І він лежить у досить несподіваній царині - кіно, в даному випадку - телевізійного. Бо, наприклад, історія про «металеву мафію» - готовий сценарій українського телевізійного серіалу, сюжет якого базується на реальних подіях. Те ж саме можна сказати про інші кримінальні історії «Знаку оклику», які були і ще будуть.

Колись Радянський Союз сколихнув італійський серіал «Спрут»: тепер сюжети, прописані там, можна легко проектувати на українську дійсність. Я навряд чи помилюсь, якщо скажу: добре зроблене кіно має більший вплив на суспільну свідомість, аніж телевізійний сюжет, навіть найгостріший. Таким же чином можна і треба використовувати соціальні теми та проблеми. Причому, повторюся, слід усвідомлювати: таке кіно може бути цікаве лише українцям в Україні. Український споживач телевізійного, а згодом і прокатного кіно отримає продукт, створений хоч і за законами масової культури, але з урахуванням його, українського громадянина, проблем, проблем його країни, а значить - проблем кожного з нас.

Якщо знімальна група «Знаку оклику» не може, як будь-який інший колектив журналістів, реально змінити щось у житті на краще, то в разі переходу кожної такої проблеми в формат кіно, найважливішого за силою впливу з мистецтв, можна змоделювати ситуацію так, щоби люди отримали практичні поради, як не втрапити в халепу або як із неї вийти, як перемогти кожного, хто спокійно від власної безкарності каже: «Це не я!», і взагалі - як не стати жертвою і перемагати. Канал ТВі, здається, мав амбітні плани стосовно власного кіновиробництва. Сюжети - ось вони, та й цільова аудиторія є...

Світу все це не змінить. Надію може дати. І надія ця - на себе. Раптом держава теж підтягнеться...

Источник: Телекритика