«Точка зору» на Першому національному: удавана дискусія

Телевізійну моду до України привозять росіяни. І стосується це не лише серіалів чи розважальних програм, а й політичних ток-шоу.

Свій фірмовий напрямок - «політичні блокбастери» з чималеньким бюджетом та ще більшим хронометражем - започаткував чотири роки тому Савік Шустер, і невдовзі такі самі монументально-розважальні політичні ток-шоу почали плодитися то на одному каналі, то на іншому. У минулому телесезоні вже Євгеній Кисельов запровадив моду на такі собі камерні політичні бесіди, скажімо так, для інтелектуалів. Ну, або для цікавих. Для тих, одним словом, хто не шукає в політиці самих лише скандалів, а прагне розібратися в тому, в чому - й це стає дедалі очевиднішим - не можуть розібратися й самі політики. Своєрідним предтечею цього формату політичних ток-шоу на вітчизняному ТБ є Юрій Громницький із програмою «Точка зору», що виходить о 19:00 по буднях на Першому національному.

У форматі «Точки зору» не передбачено участі публіки, ані журналістів. Немає голосувань. Натомість є інтерактивне спілкування з телеглядачами - за допомогою есемес. Студія анітрохи не нагадує студії «Шустер live» чи «Свободи слова». Щодо програм Шустера, то з плином часу його студії ставали дедалі гламурнішими, аж поки дійство, яке в них відбувається, не почало скидатися на круглі столи в нічному клубі. Сьогодні у Шустера політики в піджаках із краватками чи навіть у светрах уже дисонують зі студійним оформленням - видається, їм варто було б приходити навіть не у вечірньому, а в концертному вбранні.

«Точка зору» натомість пропонує глядачам саме дискусії. От і оформлення студії хотілося б назвати камерним. Утім, як на мої суб'єктивні смаки, у Кисельова на ТВі воно таки справді ніби домашнє, таке, що спонукає до довірливої розмови. У Громницького натомість студія не позбавлена своєрідних «фішок». Якась декорація в кутку, позаду ведучого та гостей - темні екрани, на яких щось блищить, - жодного разу не бачив, щоб вони щось показували. Ні, все це не відволікає, але виглядає чимось зайвим, сприймається як стильовий дисонанс. Тим більше що і ведучого, й гостей під час їхніх реплік показують здебільшого крупним планом, і вся ця бутафорія перебуває поза полем зору.

Ще одна нетипова для звичних політичних ток-шоу деталь: гостями студії здебільшого бувають не політики, а експерти. Їхній підбір не завжди видається вдалим - але це притаманний подібним програмам ризик, якого не уникнути: усе ж, на відміну від політиків, не всі експерти мають харизму та не всі (тим більше в Україні) звикли виступати перед камерами. Що найбільше нагадує «Точка зору» - то це політичні програми радіо «Ера ФМ». Такий самий ведучий, такі самі два опоненти, такі самі цитати з політиків чи експертів, які ведучий час від часу наводить. Головомовці? Так, але завдяки цьому зміст переважає над формою. Принаймні, за ідеєю. Принагідно варто зробити загальне зауваження: і радіо «Ера ФМ», і 5 канал, запрошуючи до студії експертів, далеко не завжди заздалегідь повідомляють їм про тему програми. Чомусь на нашому телебаченні та радіо заведено вважати, що політологи мусять достеменно знатися на всіх без винятку аспектах як внутрішньої, так і зовнішньої політики, а ще й щонайменше на економіці та праві. В студію «Точки зору» зазвичай намагаються запрошувати «профільних» експертів. Утім, у випуску від 18 вересня це не завадило ведучому на початку програми представити гостей як політологів, а, прощаючись із ними та глядачами, назвати їх політтехнологами.

І ще про студію та сценарій. Збоку від ведучого та гостей розміщено великий екран. На ньому час від часу з'являється ще один гість студії, якого Юрій Громницький представляє як: «І у нас у студії на Хрещатику - ще один гість». Ніякої особливої функції, як мені здалося, цей гість не виконує. Ані дає оцінку «основним» гостям, ані підсумовує дискусію, ані надає фактаж. Як і ті учасники дискусії, що сидять поруч із ведучим, цей гість виголошує свої репліки - звісно ж, лише тоді, коли ведучий забажає до нього звернутися. Ніякої системи я в цьому не помітив. Тож і не можу зрозуміти, навіщо відокремлювати одного з запрошених - тим більше, що позиція така є вельми дискомфортною. Сказати, що це додає програмі оживляжу - так ніби й не додає... Динаміки - так само. Ніякої інтриги в цьому теж не видно. Може, як у випадку з Миколою Жулинським, у студії на Хрещатику мав би бути найавторитетніший гість, чия думка мала б розставити всі точки над «і»? Але й цього не помітно - репліки того ж таки Жулинського були такими ж дискусійними, як і репліки «основних» гостей. Третій-зайвий - от ким видається цей гість, який мимоволі змушений «вставляти свої п'ять копійок» до дискусії двох.

Ще одна риса поєднує «Точку зору» зі звичними ток-шоу на радіо: час від часу ведучий ставить гостям різні запитання, кожному окремі. Дискусія в такому разі губиться, й замість неї постає сукупність монологів «кожен про своє». Інші вади програми спробуймо проілюструвати на конкретних прикладах.

Випуск від 14 вересня був дещо нетиповим: предметом обговорення були дві проблеми, і, відповідно, випуск було поділено на дві частини. Першу було присвячено візиту Віктора Ющенка до Туркменістану, а отже - газовим та енергетичним проблемам. Отут і виявилася звична для нашого політичного телебачення вада - нехтування бекґраундом. Адже українці нічого не знають про сьогоднішній Туркменістан - після Туркменбаші. Так, обговорення візиту було звужено до газової теми, бо вона була провідною (чи справді єдиною, навіть без заведених у дипломатії загальнопротокольних переговорів?), але чи можна розповідати про візит і ані словом не обмовитися про країну, до якої поїхав президент? Тим більше що країна ця є досить специфічною й однією із найзакритіших у світі?

Розмова досить швидко перейшла на газові й загальноенергетичні питання, й отут мав місце епізод, який залишив неприємне враження. Ведучи мову про нафтопровід Одеса - Броди, Тодійчук звинуватив уряд у тому, що він і досі не працює. Нібито, й ґрунтовно, от тільки історія цього нафтопроводу видається нескінченною, й виникла вона задовго до появи нинішнього уряду. Та й звинувачення бажано було б не просто кидати в ефір, а й обґрунтовувати й розвивати їх - так, щоб глядачі могли зрозуміти, чи є вони аргументованими.

Другу половину випуску було присвячено іншій проблемі: з 1 січня мають набути чинності нові правила продажу сільськогосподарської продукції, відповідно до яких ветеринарний та хімічний контроль м'ясо-молочної продукції стане незрівнянно жорсткішим, ніж нині, і, ймовірно, доступним за ціною та процедурою лише для тих, хто виробляє м'ясо-молочну продукцію великими партіями. Оголошуючи тему, ведучий драматизував її: мовляв, чи зможуть українці купувати м'ясо, сало, молоко та сир?

Експертами були президент Української аграрної конфедерації Леонід Козаченко та екс-міністр сільського господарства Олександр Баранівський. Отут дискусія зовсім розсипалася. Козаченко, почавши з «підприємців», незабаром згадав і про селян. Згадав він і про те, що кожна бабця в селі знає: щоби молоко довше зберігалося, треба додати в нього антибіотики або пральний порошок. Гостра проблема? Безумовно. Але Баранівський як зарядив пластинку про «тяжкі наслідки» вступу України до СОТ, захист вітчизняного виробника та наміри клятих євросоюзівців захопити наш ринок сільськогосподарської продукції, так і не міняв її аж до кінця випуску. Мовляв, нові правила - це вимога ЄС, покликана зруйнувати наше сільське господарство. Виходило так, ніби коли українці п'ють молоко з пральним порошком - оце й є захист вітчизняного виробника.

Проблема безпеки харчових продуктів так і залишилася лише побіжно названою. Отут і мусив би втрутитися ведучий і повернути одного з гостей зі сфер високої політики на грішну землю. Він цього не зробив, дозволивши забалакати тему. Навіть не позначеним залишився чи не найважливіший аспект: чи дозволяють нові правила гарантувати безпеку продуктів, чи не занадто вони жорсткі, як знайти золоту середину, щоб і селяни могли продавати продукцію невеликими партіями, й покупці не наражалися на небезпеку.

Окрім пасивності ведучого, який навіть не просив гостей конкретизувати чи уточнити їхні тези, зупинитися на них детальніше, цей сюжет висвітлив загальну ваду наших ток-шоу: кожен учасник розглядає проблему під своїм кутом зору, немов модель, а не реальну ситуацію, а отже, зводить її до одного вузького аспекту й нехтує дуже важливими факторами. Як-от Баранівський, якого не цікавило ніщо, окрім диверсії з боку ЄС та СОТ. Це теж провина ведучих, які мають змусити гостей говорити про одне й те саме, а не кожен про своє.

А завершився сюжет майже кумедно: розмова зайшла про те, чи можна відтермінувати запровадження нових правил. Одразу ж постало питання: хто це робитиме, якщо Верховна Рада не працює, - й усе, про сільськогосподарську продукцію всі миттєво забули, зосередившись на бездіяльності ВР.

16 вересня випуск було присвячено виборчій кампанії. Гостями студії були політологи Володимир Фесенко та Валерій Бебех, у студії на Хрещатику - голова правління Комітету виборців України Олександр Черненко, пізніше його змінив політолог Віталій Бала. Про що тільки не йшлося у випуску! І про технології, й про реакцію виборців на них, і про прогнози, й про вартість виборчої кампанії (тут Фесенко зачепив Яценюка), і про технології замість стратегій, і про чорні технології («Чорна економіка не може не впливати на виборчі технології», - Бебех), і про те, що в нас політику розглядають як бізнес, у який вкладають інвестиції, а потім отримують прибутки. Одним словом, про все. І про все за методом: «Згадали, назвали - і проїхали».

Це теж типова помилка авторів і ведучих політичних ток-шоу, й зветься вона «неосяжна тема». Прагнення всебічного обговорення теми призводить до втрати глибини аналізу, а отже, не виходить і всебічного обговорення. Урешті-решт, вибори - не завтра, тема ця ще лунатиме й лунатиме, тож можна було зупинитися на кількох аспектах, але розглянути їх справді детально.

Ну, такий пасаж: тіньове фінансування виборчих кампаній - це корисно, це витягання грошей з офшорів і вкладання їх в Україну, це робочі місця. Парадоксальний, неоднозначний, неочевидний погляд. Чи можна було залишати його без обговорення? Що, наприклад, відбувається далі - адже робочі місця, створені під час виборчих кампаній, є тимчасовими, та й реального товару під «витягнені з офшорів» гроші не додається? Так само потонула й інша відома, але не менш цікава теза: «Наші виборці голосують не за когось, а проти когось». Дещо детальніше йшлося про артистів і про те, що образ того чи іншого політика створюють політтехнологи, й не завжди він «лягає» на реальний образ людини (за приклад знову правив Яценюк). Але теж надто мало, надто поверхово!

Черненко згадав про підкупи виборців. Так захотілося почути: а практиковані деякими політичними силами широкі соціальні обіцянки під вибори - це хіба не підкуп? Хіба не на хрестоматійних «бабусь Черновецького» розраховані вони? Ні, про це не було згадано ані словом.

Привернули до себе сказані ближче до кінця випуску увагу слова Фесенка: «Змінений закон про вибори президента - це крок уперед». Натомість на початку програми Черненко побіжно згадав про небезпеки цього закону. Дві взаємовиключні думки пролунали протягом однієї програми - але навіть це не змусило ведучого зупинитися на законі детальніше. Більше того: слова Фесенка пролунали одразу після запитання про те, чи погодяться кандидати, що програли, з поразкою. Чіткої відповіді так і не надійшло, але дозвольте коротенький відступ. Зміни до закону про вибори на ТБ обговорювали вже неодноразово, детально аналізували всі загрози, закладені в них. Не пригадується єдиного: навіщо? Навіщо було внесено положення, які надто грубо, надто очевидно порушують права виборців? Пояснення «вони пішли ва-банк» чомусь не видається переконливим. Чи не для того було це зроблено, щоб будь-яка політична сила могла заявити про фальсифікації, й це неможливо було б ані довести, ані спростувати? Щоб будь-хто за несприятливого результату виборів міг оголосити «новий Майдан»? Дивно: тези про нову редакцію закону та про реакцію тих, хто програє, пролунали майже поруч, а пов'язати їх між собою так ніхто й не спробував.

Випуск від 17 вересня було присвячено очікуваному ухваленню в Росії закону про використання збройних сил за межами цієї країни. Гостями студії були перший заступник секретаря РНБОУ Степан Гавриш та генеральний директор Центру міжнародних та порівняльних досліджень Анатолій Орел; у студії на Хрещатику - директор Інституту літератури НАНУ Микола Жулинський, а пізніше - директор військових програм Центру Разумкова Микола Сунгуровський.

Сумнівний момент мав місце на самому початку: ведучий почав свій вступ із повідомлення, що «завтра Держдума Росії, ймовірно, ухвалить закон». Реального інформаційного приводу ще немає, а обговорення вже йде, ніби про доконаний факт!

Протягом усього випуску Орел на рівні гасел та плакатів звинувачував «цю владу» в усіх гріхах. Усі його репліки, хоч би чого вони стосувалися, зводилися саме до цього. Це був досить типовий випадок невдалого вибору експертів: експерти можуть трапитися хай навіть компетентні, але зациклені на чомусь своєму. Розциклити їх - завдання ведучого. Але тільки одного разу, вже під кінець програми, коли Орел переконував, ніби ніякої загрози для України немає, Громницький підправив його: «Деякі люди вважають, що загроза існує». Ото й усе. Навіть коли Орел заявив: «Ми посварилися з усіма, НАТО, США - всі проти нас», - ведучий не підправив його. «Жоден лідер країн НАТО не коментував лист Медвєдєва до Ющенка, а отже, всі згодні з ним, і зі змістом, і з тональністю», - вів далі дипломат. Оце вже була відверта маніпуляція - адже, за дипломатичними звичаями, висловлювання лідерів двох країн на адресу одне одного не можуть бути предметом публічних коментарів лідерів третіх країн, та ще й із власної ініціативи! Це було би втручанням у двосторонні відносини! Припиняти маніпуляції, й припиняти різко, не дозволяючи довести їх до кінця - це прямий обов'язок ведучого. У наших ток-шоу так не заведено, не виконав обов'язку й Громницький.

Сунгуровський висловив цікаву думку: сподіваючись вступити до НАТО, Україна занедбала власну армію. Отут просто-таки напрошувалося запитання: а може, ще й тому Україну не беруть до НАТО, що вона ставиться до альянсу по-споживацькому? Мовляв, ви своїм коштом будете нас захищати, та ще й життя наше облаштовувати? Прагнучи вступити до НАТО, Україна не бачить себе в ролі рівноправного партнера, готового не лише просити захисту, а й захищати партнерів самому? Ні, не можна сказати, щоб на слова Сунгуровського зовсім не звернули уваги. Ведучий змусив його повторити їх. Але не розвинути.

У п'ятницю, 18 вересня, був підсумковий випуск за тиждень. У студії були політологи Олексій Голобуцький та Ігор Когут, на Хрещатику - Ігор Жданов, а згодом - Володимир Цибулько. За хронометражем підсумковий випуск нічим не відрізнявся від звичайних. Тож і став він взірцевим - із погляду «казали-мазали». Спочатку про бюджет. Політологи, що міркують про бюджет, - це вже саме по собі неординарне явище. Вони, звісно, викрутилися й завели мову «про бюджет із політичного погляду». Але було це непереконливо й звелося до всім відомих відносин між БЮТ та ПР. Далі говорили про приватизацію Одеського припортового заводу. Це теж навряд чи була тема саме для політологів. Та й, можливо, не для підсумкового випуску. А може, й узагалі не для ток-шоу, а радше для підсумкового випуску новин. Адже далеко не всі, хай навіть важливі, теми, можуть стати предметами дискусій, цікавих для широкого загалу!

Далі було: виборча кампанія (із цікавою тезою: «Росія ставить не на виграш свого кандидата, а на програш певної політичної лінії»), візит Ющенка до Туркменістану, відмова США від систем ПРО у Східній Європі, російський закон про застосування збройних сил - тепер уже ухвалений. Чи не забагато для півгодинного випуску? Чи це не було намаганням скопіювати формат підсумкового випуску новин? Адже повноцінного обговорення жодного з питань за визначенням не могло відбутися!

Якщо вже порівнювати «Точку зору» з дискусіями на радіо «Ера ФМ», то там для обговорення у підсумкових тижневих програмах обирають щонайбільше дві найважливіші події. А то й одну. А може, питання варто ставити ще категоричніше: чи потрібні взагалі для щоденного ток-шоу підсумкові випуски про те саме, що вже обговорювали два-три дні тому?

От пролунала у випуску теза: «Поки громадськість України не зрозуміє, чого вона хоче, ніхто нас тягнути до НАТО не буде». Рідкісна для українського ТБ постановка питання - зазвичай тему «Україна та НАТО» висвітлюють або з образою («ошукали, мовляв, а ми зі щирою душею»), або з відразою («нас, слов'янських та православних, там не чекають»). От би зупинитися на цьому! Але ні - мерщій, мерщій!

А ще пригадалося: коли кілька років тому тільки-но зайшла мова про американські системи ПРО у Польщі та Чехії, американці наполягали: вони спрямовані не проти Росії, а проти загроз із Близького Сходу. Тоді з цих пояснень кепкували, звинувачували американців у нещирості. І от тепер про це не згадують ані словом, подаючи все так, ніби від самого початку йшлося про протистояння США та Росії. Самих себе переконали? У «Точці зору» про Близький Схід теж не прохопились ані словом.

Кілька вад відзначали випуск від 21 вересня. Він також складався з двох частин. Друга частина була дивною: гостями студії були заступник голови ЦВК Жанна Усенко-Чорна та колишній голова ЦВК Ярослав Давидович. Дивним було це поєднання: експерт, що знає життя ЦВК зсередини, проти чиновника при виконанні службових обов'язків, який не має права висловлювати власні думки та погляди, а може виступати лише від імені ЦВК. Йшлося про реєстр виборців; репліки Давидовича були проблемними, тоді як репліки Усенко-Чорної - інформаційно-просвітницькими. Про жодну дискусію, звісно ж, не могло бути й мови, й висловлювання Давидовича не були, та й не могли бути обговорені. Що це було - прорахунок чи свідомий крок?

Ще більше запитань залишила перша части на випуску. Темою її був візит Віктора Ющенка до Нью-Йорка на Генеральну асамблею ООН. У студії був лише один гість - керівник служби з питань міжнародної співпраці Секретаріату президента України Микола Точицький, у студії на Хрещатику - Тарас Чорновіл. Ані той, ані той - не експерти. Надто очевидним був відступ від звичного формату. Теж хотілося б вірити, що сталося це випадково, через збіг обставин. От тільки ще у випуску від 18 вересня привернули увагу дві репліки, які не стали предметом дискусій: «Ющенко - єдиний український президент із українськими підходами» та «Президент діє ефективно на зовнішньополітичній арені». Якщо з першим твердженням ще можна так-сяк погодитися, навіть попри його відверту компліментарність, то друге не витримує ніякої критики - адже добрі наміри, які здебільшого так і залишаються намірами, аж ніяк не свідчать про ефективність.

Так було й цього разу: Точицький роз'яснював мету та плани Ющенка, а відомий своїми критичними виступами на адресу президента Чорновіл майже вихваляв його. Єдиний виняток - він застеріг його від звинувачень на адресу уряду та парламенту на міжнародній арені. Застеріг незвично м'яко. Але однаково варто було Чорноволу почати говорити, Громницький помітно нервувався. Кілька разів він переривав його просто посеред речення; раніше такого не траплялося.

Ще більш дивне враження залишив випуск від 15 вересня. Темою був проект бюджету. Студія знову здивувала одним-єдиним гостем. Може, не прийшов хтось із запрошених? Ні. Представивши заступника міністра фінансів Володимира Матвійчука (теж експерта?), ведучий сказав: «Кого було запрошувати другим експертом? Юлію Тимошенко? Але вона вся в державних справах». Ну от немає, як виявилося, в Україні експертів із питань бюджету.

От розмовляв ведучий із заступником міністра, розмовляв, а потім узяв і представив гостя у студії на Хрещатику - Володимира Ланового. Той як тільки міг розкритикував і бюджет, і уряд. Дискусія? Ні, бо Матвійчукові більше слова не дали. Натомість у студії з'явилися народний депутат від БЮТ Остап Семерак та народний депутат від ПР Микола Присяжнюк. І поїхало! Яка дискусія може відбутися між політиками, глядачі давно вже знали й без Громницького. От саме така й відбулася, й тривала вона дві третини загального хронометражу.

І знову: що це було - збіг обставин чи спецзавдання? Вже годі й вести мову про те, що бюджетна тема - не найцікавіша для пересічних громадян, бюджетні цифри не сприймаються на слух, якщо ведучий хотів наголосити на деяких соціальних чи інших показниках, він мав би обрати темою випуску саме їх, а не проект бюджету в цілому... Бо в іншому разі це тільки посилює підозри в замовному характері випуску: нецікаві та важко зрозумілі глядачам теми якнайкраще підходять для того, щоб навіювати їм висновки в обхід фактів.

Висновок? Тенденція до серйозних, позбавлених інфотейнментової складової політичних ток-шоу на українському телебаченні видається позитивною. «Точка зору», звісно ж, не є ані взірцем, ані, тим більше, ідеалом. Зокрема, через те, що в ній поки що не знайдено того балансу, коли розмова ставала б не поверховою, не про все потроху, але в той самий час і не нудно-академічною. Що ж, мабуть, за роки спочатку кучмівської «керованої демократії», а потім нинішнього розважально-скандального політичного телебачення школу телепубліцистики справді було втрачено, й доведеться її відроджувати з нуля. (У дужках так і хочеться пригадати Адама Міхніка, який назвав дві загрози для демократичної Європи - путінізм, тобто диктат держави, та берлусконізм, тобто диктат великого бізнесу. Українське телебачення примудрилося, тільки-но виплутавшись із тенет путінізму, одразу ж уляпатися у берлусконізм.)

Источник: Телекритика