Користувачі Інтернету знімають маски: епоха анонімності відходить у минуле

Коли фахівці вперше заговорили про концепцію Web 2.0, ніхто як слід не уявляв, що це таке. Багато зацікавлених очікували насамперед технічної революції, здатної кардинально змінити функціональні можливості Інтернету. Деякі з цих очікувань збулися. Але головним новаторством, привнесеним цим віянням у життя користувачів Всесвітньої павутини, виявилася особлива парадигма особистісних і суспільних відносин. На зміну загальній анонімності в моду ввійшла девіртуалізація.

Людям, які занурюються в Мережу не перший рік, добре відомі муки вибору оригінального ніку — псевдоніма, під яким можна спілкуватися в чатах і мережевих конференціях. Такими замінниками імен раніше користувалися практично всі, за винятком окремих білих ворон, які воліли пурхати по гілках форумів під своїми реальними іменами та прізвищами. Але бажання так яскраво виділятися було не в багатьох, тому більшості подобалося працювати в Інтернеті інкогніто, прикрившись часто безглуздими й одноманітними ніками.

Крім психічного комфорту, дарованого можливістю не розкривати свою особистість, анонімність давала ілюзію безконтрольності та вседозволеності. Ілюзію — тому що кожен комп’ютер усе одно мав свій унікальний ідентифікатор (IP-адресу), з допомогою якого, дуже захотівши, можна встановити персону власника.

Однак упевненість у власній засекреченості відкривала деяким людям небачені досі простори для самореалізації. Виступаючи під псевдонімом, людина могла не тільки поводитися більш розкуто, ніж у реальному, «офлайновому» житті, а й робити це під безліччю різних імен, видаючи себе за різних персонажів. Популярність такої моделі поведінки призвела до того, що таких лялькових клонів навіть позначили спеціальним терміном — віртуали.

Вир тотальної анонімності породив навіть верству так званих інтернет-боксерів — любителів люто сваритися з іншими користувачами, незмінно погрожуючи їм фізичною розправою. Та коли доходить до зустрічної пропозиції «вийти», що означає реальне з’ясування стосунків поза Інтернетом, такі сміливці зазвичай розчиняються в небутті, відроджуючись згодом, як той птах Фенікс, уже на іншому форумі, під іншим ніком, але з незмінними намірами.

Безумовно, такий стан речей влаштовував далеко не всіх. Знеособлений натовп тисяч однакових псевдонімів, за якими не зрозуміло, хто приховується, — не найцікавіша компанія для людей, котрі звикли відповідати за свої слова та дії й тому не мають потреби приховувати свої справжні дані. Мабуть, це було однією з причин того, що завсідники мережі ФІДО неохоче «мігрували» у більш прогресивний веб-простір. Адже в цій некомерційній комп’ютерній мережі практично всі виступали під своїми реальними іменами, що, разом із жорсткою системою модерування, робило ФІДО більш високорівневою, з погляду соціальної організації системою, ніж Інтернет. Утім, побутує думка, що саме ця жорсткість організаційної структури і ввела зазначену мережу у «вегетативний» стан.

Хай там як, але факт залишається фактом: спілкування в міжнародній комп’ютерній мережі без анонімності цілком можливе, що й підтверджує багаторічний досвід успішного існування Фідонету. Цей нюанс дуже важливий для розуміння того, що втрата користувацької анонімності сама собою не становить для Інтернету та його користувачів якоїсь загрози. Навпаки, якщо «девіртуалізаційні» тенденції спрямувати у правильне русло, то в результаті Мережа може нарешті перетворитися на справді чудову соціальну систему, очистившись від безлічі «болячок», які генерує ця ж таки анонімність.
Прикметно, що Інтернет уже зробив рішучий крок у цей бік — із допомогою втілення в життя ідеї Web 2.0.

Суть відомої концепції Web 2.0 вписується у три слова: контент, утворюваний користувачами. Блоги в «Живому журналі», відеозаписи на YouTube, фотографії в Flickr, файли на Rapidshare — все це існує завдяки звичайним відвідувачам, які по крупинках наповнюють Інтернет своїми текстами, знімками, роликами і т.п. Повноцінне використання таких служб робить анонімність користувачів практично неможливою.
Мабуть, останній цвях у труну застарілої інтернет-парадигми впевненим рухом забили соціальні мережі на кшталт Facebook, «Однокласників» та «В контакті». Звісно, якщо захотіти, й тут можна бути анонімним, але така поведінка попросту позбавлена сенсу, оскільки суперечить не тільки правилам використання служб, а й самій ідеї соціальних мереж.

Такий різкий поворот від анонімності у бік «девіртуалізації» усвідомили ще не всі користувачі, навіть із числа тих, хто без тіні сумніву користується всіма благами епохи Web 2.0. Багато хто, як і раніше, вважає, що Інтернет залишається затишною місциною, де можна безкарно похуліганити або сумнівним чином «повідриватися» без ризику для своєї офлайнової репутації.

Наприклад, студенти в соціальних мережах можуть необачно лихословити або публічно обговорювати своїх викладачів. Забувши, що «в друзях» у них — ці ж таки викладачі, на очах у яких студенти б так не поводилися. А в соціальній мережі вони ж так само на очах, просто поки що цього не розуміють. Те ж саме стосується і відносин роботодавець (можливо, потенційний) — працівник.

Якщо перша проблема лежить переважно у площині етики, то друга стосується значно небезпечнішої — кримінальної сфери. Багато які веб-ресурси покоління Web 2.0, зокрема й соціальні мережі, підспудно підштовхують користувачів до обміну піратською продукцією, насамперед відеозаписами та музикою. Мало хто читає правила використання таких сервісів, у яких уся відповідальність за розміщувані файли лягає виключно на плечі клієнтів. Таким чином, визнаючи справжність свого облікового запису в соціальній мережі й водночас поширюючи з допомогою цієї мережі нелегальний контент, людина свідомо йде на правопорушення. Це очевидно? Звичайно! Проте мало хто з таких розповсюджувачів замислюється над пікантністю свого становища.

Третя істотна проблема, породжена відмовою від анонімності, полягає в ризику несподіваних і при цьому дуже неприємних порушень приватності. Навіть якщо людині нічого приховувати, навіть якщо вона взагалі взірець для наслідування — це ще не означає, що інтернет-спільнота не зробить її популярним об’єктом жорсткого цькування. Викладений на YouTube безневинний відеоролик, у якому ви вдома граєте на гітарі, з легкої руки чергового провокатора може перетворити вас на героя нескінченного потоку пародій та збиткувань. Причому, потрапивши під роздачу, ви навряд чи зможете колись остаточно відмитися від ганьби, адже нагадування про неї зберігатиметься в Інтернеті необмежений час.

«Девіртуалізація» відвідувачів Інтернету — складний багатоплановий процес, який потребує змін як у самій системі, так і в головах її користувачів. Останнім для адаптації до нових умов доводиться проходити процедуру «ментальної трансформації», яка полягає в усвідомленому переході від анонімності до використання своїх реальних імені, прізвища, фотографії тощо. Усвідомленому — отже, з чітким розумінням усіх ризиків та відповідальності.

Пройти цей процес до кінця наважуються далеко не всі. А в тих, хто пройшов, із часом трапляються рецидиви: поживши певний період відкрито й не витримавши випробування ризиком порушення приватності, вони видаляють за собою залишені раніше сліди, які можуть вказувати на їхню справжню особу, повертаючись до анонімного режиму взаємодії з Мережею.

Але бути анонімом у сучасному Інтернеті дуже нелегко! Крім відірваності від новітніх тенденцій розвитку Всесвітньої павутини, така поведінка створює проблеми у взаємодії з тими, хто вже перейшов на протилежний бік барикад.

Глобальна мережа так серйозно змінилася за останні роки, що ігнорувати системну сутність цих змін попросту неможливо. Тепер питання лише в тому, як швидко і наскільки якісно спільнота перебудується з урахуванням нових реалій свого віртуального інтернет-життя.


Валерій Аксак, «Дзеркало тижня»

Источник: Телекритика