Цифра для чайників. Частина друга

У публікації «Цифри для чайників» ми намагалися розібратися у звалищі термінів та понять, якими так жваво оперують люди, причетні до цифри. З того часу відбулося декілька важливих подій. По-перше, Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення визначилася зі стандартом кодування – після вагань між MPEG-2 та MPEG-4 чиновники таки зупинилисяна MPEG-4. По-друге, з’явився один мультиплекс для регіональних мовників, було якимось там чином проліцензовано чотири загальнонаціональні мультиплекси і створено синхронну зону Київ-Житомир, яку вже збудували, протестували і тепер чухають потилицю – що з нею робити далі. Насамкінець, Нацрада ухвалила проект програми Кабміну по переходу на цифру, а Президент та РНБО заборонили ввозити декодери MPEG-2 і наголосили на важливості впровадження цифри (щоправда, забувши сказати, що ж тепер робити тим, хто через вагання чиновників уже придбав чи завіз на ринок тюнери для MPEG-2).

 

Зрозуміло, що левова частка роботи зі впровадження цифри припадає на «технарів», що розбудовуватимуть мережу. Але оскільки йдеться про великі гроші платників податків, незавадить розібратися в особливостях функціонування системи цифрового телебачення.

 

 

Аби зрозуміти, чому телебачення прийшло до цифри, трохи заглибимось у його історію.

 

Протягом другої половини ХІХ ст. було зроблено низку важливих відкриттів. Розвиваючи теорію електромагнітного поля Максвела, Генріх Герц наприкінці 1880-х років відкрив існування електромагнітних хвиль і першим створив вібратор-генератор та резонатор, які згодом лягли в основу приладів, розроблених Олександром Поповим, Гульєльмо Марконі та Олівером Лоджем – основоположниками радіо. Приблизно в цей же час американець сербського походження Нікола Тесла сконструював резонансний трансформатор (він давав високочастотні коливання, потрібні для передавання радіосигналу), а також винайшов щоглову антену, якою скористалися інші винахідники радіо. Вже через рік англійський вчений Олівер Лодж продемонстрував першу радіотелеграфію – з лабораторії в сусідньому корпусі було відправлено сигнал азбуки Морзе, який зафіксували апаратом із відстані 40 м. Невдовзі росіянин Олександр Поповсуттєво модифікував приймач Лоджа, приєднавши до нього самописну котушку й отримавши пристрій «грозоприймач» (вважається безпосереднім попередником радіо). Ідея, що називається, була у повітрі – в той самий час італійській маркіз Гульєльмо Марконі, використавши винаходи Герца і Попова, сконструював власний передавач і надіслав сигнал зі свого саду на відстань 3 км, а наступного року передав на цю ж відстань першу радіограму. Того ж таки 1895 року брати Жан та Огюст Люм’єри презентували перші короткометражні сінема – статичні картинки зарухалися.

 

Отже, на кінець ХІХ ст. радіосигнал уже передавали ефіром, а статичні картинки змусили «рухатися» – залишилося це поєднати. Про можливість передавати зображення на відстань почали говорити (хай лише теоретично) ще в 1870-х роках. Та реалізувалися ці ідеї тільки 50 роками пізніше. Тим не менш, у 1878–1880 роках низка вчених (росіянин Порфірій Бахметьєв, португалець Адріану ді Пайва, англійці Джон Перрі і Вільям Ейртон та американець Джордж Кері) незалежно одне від одного висунули один із засадничих принципів телебачення – вони здогадалися розкласти зображення на окремі елементи, аби послідовно передати їх (щоправда, за допомогою механічних пристроїв).

 

Скориставшись цією ідеєю, росіянин Борис Розінг1907 року запатентував (а 1911-го продемонстрував) телевізійне зображення на скляному екрані електронно-променевої трубки, яка стала основою подальших телевізорів. Але спочатку розвиток пішов іншим шляхом: протягом 20-х років у промислово розвинених країнах активно експериментували з побудовою оптико-механічного телебачення. Так, в Англії й Америці було побудовано передавачі з дисками, які винайшов і запатентував німець Пауль Ніпков ще 1884 року. Тоді ж, 1925 року, Лев Термен на з’їзді російських фізиків виступив із доповіддю про «дальнобачення» і продемонстрував зображення руки в русі (де-факто винахід Термена став першою камерою спостереження). Перша ж в СРСР демонстрація рухомих зображень на ширшу аудиторію відбулася 1927 року. В цей же рік розпочалося оптико-механічне мовлення в Америці, 1928-го – в Англії, 1929-го – в Німеччині. А 1930 року в СРСР було створено першу лабораторію телебачення, яка почала розробляти передавач і приймач. Ця система давала зображення із розширенням 30 на 40 точок. Більш-менш регулярне мовлення оптико-механічого телебачення тут почалося 1931-го і тривало до 1940–1941 років.

 

Схема роботи механічного телебачення

 

Отже, перші механічні телевізори були своєрідною приставкою до радіо і принцип їх роботи полягав у тому, що передавачі і приймачі містили перфорований диск Ніпкова – з отворами, розташованими по спіралі. Від їх кількості залежала чіткість зображення. Диск обертався синхронно з диском передавача, а електричні сигнали, що надходили, забезпечували більшу чи меншу яскравість лампи. Звук у такій системі передавався окремим каналом. 1932 року на ленінградському заводі «Комінтерн» почали випускати перші телевізори марки «Б2» з розміром екрану 3х4 см – до того приймачі виготовляли радіоаматори.

 

Механічний телеприймач

 

Утім, механічне телебачення мало одну суттєву ваду – площа диска і кількість отворів на ньому була обмежена, а зменшення діаметра отвору призводило до того, що крізь нього проходило менше світла від лампи і, як наслідок, погіршувалась якість зображення. Альтернативою механічному телебаченню було телебачення на основі електронно-променевої трубки, яку запатентував Борис Розінг (утім, вчений не зміг завершити дослідження –1933 року він помер у засланні). Першим на цій ниві досягнув успіху український вчений Борис Грабовський, який ще у 2-й половині 20-х років здійснив телевізійне передавання. Але тоді його винахід не оцінили – тодішнє механічне телебачення могло транслюватися на середніх хвилях у досить вузькій смузі (до 10 кГц), дальність поширення яких – 800-1000 км. Електронне ж телебачення вимагало переміщення в УКХ-діапазон, що потребувало встановлення величезної кількості передавачів і антен, чого на той час СРСР не міг собі дозволити. Тож реалізація електронного телебачення відклалася майже на десятиліття: у 30-х роках в США Володимир Зворикін (учень Бориса Розінга) створив низку електронно-променевих трубок, зокрема іконоскоп та кінескоп (для передавання та приймання). А вже 1938 року в Москві і Ленінграді запрацювали перші дослідницькі телецентри, які передавали зображення в 343 і 240 ліній відповідно, а 1940 року було встановлено стандарт у 441 рядок.

 

Під час Другої світової війни телемовлення не велося, а телецентр у Києві було зруйновано. Пізніше стандарт розкладення зображення було змінено на 625 рядки.

Регулярне мовлення в СРСР розпочалося 1949 року зі введенням у Москві Московського телецентру; в Києві ж воно почалося через три роки, коли було збудовано вежу і телецентр на Хрещатику.

 

 

 

Після Другої світової електронне телебачення стрімко розвивалося у всьому світі – почали з’являтися нові передавальні центри й нові програми. Проте кожна країна обирала свій стандарт передавання зображення: у США використовували 525 рядки, в Англії – 405, у Франції – 819. Крім того, кожна з країн використовувала різні діапазони і різну ширину телеканалу: у США ширина становила 6 МГц, в Західній Європі – 7, в СРСР – 8. Західна Європа для перших телеканалів використовувала діапазон 87,5–100 МГц, СРСР – 66–73 МГц (його й донині використовує НТКУ). У зв’язку з цим назрівало кілька проблем: небажані впливи у зонах із різними параметрами передавання; налаштованість перших приймачів та передавальних станцій на конкретну частоту і неможливість їх переналаштування. Усе це вимагало чіткого планування.

 

На той час досвід міжнародного регулювання (та й чималенький) уже був: перші спроби встановити єдині правила були ще 1865 року – тоді було підписано Міжнародну конвенцію з телеграфії й утворено Міжнародний телеграфний союз. Через 40 років, 1906-го, в Берліні було підписано Міжнародну конвенцію з радіотелеграфії, а в 20-х роках утворено два Міжнародних консультативних комітети – із телефонії та радіозв’язку,котрі мали розробляти міжнародні стандарти. Тоді ж вирішили розподілити смуги частот між різноманітними службами радіозв’язку – фіксованого, морського, повітряного, радіомовного, аматорського й експериментального. Згодом Міжнародний телеграфний союз об’єднав попередні ухвали в Міжнародну конвенцію електрозв’язку, а сам союз з того часу називається Міжнародний союз електрозв’язку. Після Другої світової війни він став спеціальною установою ООН зі штаб-квартирою в Женеві.

 

1952 року в Стокгольмі відбулася Перша Європейська конференція, що мала розробити частотні плани для радіо- та телемовлення у спеціально виділених смугах – 87,5–100 МГц та 41–216 МГц відповідно. Як уже зазначалося, єдині правила були потрібні, аби унеможливити конфліктні ситуації. За наслідками конференції для СРСР було затверджено стандарт у 625 рядків із шириною каналу 8 МГц. Так, було розроблено план для перших трьох телеканалів (I – 48,5–56,5 МГц; II – 58–66 МГц; III – 76–84 МГц). Пізніше до нього було додано ще два канали (IV – 84–92 МГц; V – 92–100 МГц), а згодом ще 7 каналів у нині актуальному діапазоні 174–230 МГц (про цей діапазон  – нижче). Міжнародний консультативний комітет із радіозв’язку вирішив врахувати цей досвід СРСР у плануванні, аби розподілити частоти в Європі (згодом ці пропозиції лягли в основу Стокгольмської угоди 1961 року – на їх основі за Європою затверджувався традиційний для неї стандарт ширини телеканалу 7 МГц).

Тим часом запитів до комітету більшало, а частот у діапазоні особливо високих частот залишалося все менше і менше. Ситуацію змінив прогрес, який дозволив використовувати надвисокі частоти (НВЧ) діапазону 470–960 МГц. Тому одразу після Стокгольма-52 почали розробляти плани НВЧ; це ускладнювалося, зокрема, тим, що названі частоти дозволялося використовувати й іншим службам. Тож Друга Європейська конференція (Стокгольм-1961) мала на меті скоригувати плани попередньої і запровадити плани для НВЧ-діапазону. Окрім спільного для більшості країн стандарту 625 рядків, оновленим планом передбачалися й альтернативні – 405, 819. Угода поширювалася на територію Європи та півночі Африки і визначала 5 телевізійних діапазонів: 41–68 МГц (I), 87,5–100 МГц (II), 162 –230 МГц (III), 470–582 МГц (IV) та 582–960 МГц (V). Решту Африканського континенту було охоплено планом «Женева-1989», який доповнював попередні угоди. Таким чином постала передумова для утворення Регіону 1, про який говорять у зв’язку зі впровадженням цифрового телебачення(детальніше про це – нижче).

 

Стокгольм 61

 

 

 

Хвиля – це коливання частинок, приміром, води. Якщо кинути камінь у воду, то частинки води в місці падіння каменя стиснуться й витиснуть сусідні частинки, котрі знайдуть собі вихід у вигляді кільцевидного горбочка. Далі постане другий горбочок, а між ними утвориться впадина. Це називається коливанням. Головні характеристики хвилі – довжина, амплітуда, період і частота. Довжина хвилі – це відстань між її гребенями, амплітуда – це сила хвилі (на графіку найбільша сила хвилі відповідає моменту, коли музикант б’є по тарілці – це максимально високі точки графіка). Період – це час, за який здійснюється повне коливання, частота – це кількість повних коливань у секунду, вона вимірюється в герцах.

 

 

 

Для телебачення і радіомовлення використовують групи суміжних частот. Такі групи частот називають діапазоном частот. У широкому розумінні телевізійні частоти діляться на 5 діапазонів, про які зазначено в угоді «Стокгольм-61». Для радіомовлення використовуються такі діапазони хвиль: довгі хвилі (діапазон 150–450 кГц), середні хвилі (500–1600 кГц), короткі хвилі (3–30 МГц) і ультракороткі хвилі(30–300 МГц). У вузькому розумінні діапазон частот – це кількість суміжних частот, необхідних для трансляції одного телевізійного аналогового сигналу. В сучасному телебаченні використовується діапазон частот 7–8 МГц, його ще називають телевізійним каналом.

 

Людина сприймає хвилі звукового діапазону 20 Гц–20 кГц, які класифікуються як низькі. Швидкість хвилі не означає, що через 1 сек. вона опиниться на відстані 340 м – це лише швидкість її поширення. Зазвичай спокійну розмову ми не почуємо вже за кілька десятків метрів. Щоби передати ці хвилі на відстань, їх потрібно модулювати. Існує два види модуляції. Перший вид – амплітудна, де амплітуда низької частоти «накладається» на високочастотні коливання. Така модуляція використовується для мовлення на довгих, середніх і коротких хвилях. Промодульована електромагнітна хвиля потрапляє на антену передавача і поширюється в ефірі. Слухач отримує сигнал на свою антену, в якій викликаються модульовані високочастотні коливання електричного струму. Приймач виділяє з них звукову частоту, і ми отримуємо звук. Другий вид – частотна модуляція, використовується для ультракоротких хвиль. Така модуляція змінює частоту, а амплітуда залишається стабільною. Використовується вона в телебаченні і радіо, що ведуть мовлення на ультракоротких (FM) хвилях. Це обумовлено властивостями останніх.

 

 

Кожен вид хвиль має особливості поширення у просторі. Земна атмосфера має три шари – тропосфера (закінчується на висоті 10–12 км), стратосфера (закінчується на висоті близько 50 км) та іоносфера(між 50 та 400 км від землі). Остання здатна поглинати радіохвилі і змінювати їх шлях.

 

 

Антени випромінюють хвилі двох типів – поверхові та просторові. Перші поширюються вздовж поверхні землі, другі – спрямовані під різними кутами до землі. Довгі хвилі найкраще поширюються вздовж поверхні, огинаючи її. Що далі поширюється хвиля, то більше вона згасає і на відстані 1,5–2 тис. км передачі ДХ вже не спіймаєш. Середні хвилі слабші за довгі – відстань їх поширення 800–1000 км, проте вони мають цікаву особливість – увечері і вночі нижній шар іоносфери відбиває СХ, що дозволяє приймати їх на більших відстанях. Подібна ситуація і з поширенням коротких хвиль, відрізняється лише «зона мовчання» (відстань від кінцевої точки поширення сигналу поверховими хвилями і точкою, де починається приймання відбитих хвиль): короткі хвилі при поверховому випроміненні поширюються на декілька десятків кілометрів, адже земля активно поглинає їх енергію, зате просторові хвилі можуть сприйматися на досить великих відстанях.

 

Ультракороткі хвилі за своїми властивостями близькі до світлових і є прямими хвилями. При поверховому поширенні їх дальність становить близько 100–200 км (залежно від потужності передавача). УК хвилі дуже залежать від характеру місцевості – густі ліси, пагорби, гори є серйозними перешкодами для них (у цьому легко пересвідчитись, спостерігаючи за поведінкою мобілки). Утім, при проходженні крізь іонізовані зони (іоносфера, гроза) УК хвилі зазнають найменших втрат, тому вони так широко використовуються для супутникового та інших видів зв’язку.

 

 

 

Телебачення використовує ультракороткі частоти, дальність яких при поверховому поширенні не є великою. Аби телевізійний сигнал поширився якнайдалі, можна збільшити потужність передавача, підвищити висоту головної антени і влаштувати мережу ретрансляторів. Збудувати високу вежу – задоволення не з дешевих (як нині, так і півстоліття тому), тож не дивно, що високі вежі будувалися тільки у столицях та обласних центрах. Збільшення потужності передавача також не є панацеєю, бо, по-перше, залежність не є пропорційною, а, по-друге, це шкодить навколишньому середовищу, в т. ч. людині. Єдиним доступним виходом свого часу стала побудова системи радіорелейного зв’язку, яка полягає в утворенні ланцюжка приймально-передавальних радіостанцій. Приймально-передавальні антени розташовуються в середньому на відстані 40–60 км одна від одної і вузьким пучком приймають, посилюють і передають сигнал далі. Аби збільшити радіус, їх ставлять на щоглах висотою від 70 м і вище. Якщо рельєф дозволяє підняти антену на більшу висоту, відстань між релейними станціями може збільшуватися до декількох сот метрів. Між магістральними релейними станціями сигнал може передаватися не лише повітрям, але й за допомогою коаксіального чи оптоволоконного кабелю. Ще один варіант – використання супутника, на який подається вузькоспрямований промінь із головного передавача, а з нього, у свою чергу, сигнал, широким конусом спрямований назад на землю – таким чином покривається значна територія. Всі ці види ретрансляції, вочевидь, використовуватимуться цифровим телебаченням.

 

Сьогодні системою радіорелейного зв’язку володіє Концерн РРТ (Концерн радіомовлення, радіозв’язку та телебачення України).

 

 

Як ми бачимо, появі цифри передувало століття створення й розвитку телебачення і його програмного наповнення. Телерадіомовлення поступово переходило на цифрові технології – збереження й обробки інформації, запису, створення спецефектів, обробка потокового відео. Проте, зважаючи на якість передавальних пристроїв і вплив атмосферних шумів та шумів, пов’язаних із активністю людини, глядач не завжди міг отримати картинку належної якості. Розуміючи це, фахівці знайшли вихід, який було оформлено у вигляді міжнародної угоди «Женева-2006» (додаткові рекомендації до якої було ухвалено «Женевою-2007»).

 

Отже, «Женева-2006» – це міжнародна угода, що закріплює план, за яким будується мережа цифрового телебачення у Регіоні 1.

 

Регіон 1

 

Відповідно до цього плану, в ІІІ (174–230 МГц) та IV-V (470–862 МГц) телевізійному діапазонах цифрове мовлення запроваджується до 2015 року (для окремих країн строк подовжено до 2020 року). Угода передбачає Цифровий план у зазначених діапазонах, а також Аналоговий план, який по суті є змінами до «Стокгольма-61». Цифровий план містить присвоєння і виділення для цифрового телебачення (DVB-T) і цифрового радіо (T-DAB).

 

Виділення – це запис у плані про цифрові зони-чарунки, прив’язані до географічних координат, у межах яких буде здійснюватися цифрове мовлення на тому чи іншому цифровому каналі. При цьому розташування і характеристики передавачів залишаються невідомими.
Присвоєння – це запис у плані, який позначає конкретний передавач, із конкретними характеристиками (потужність випромінювання, висота антени, поляризація тощо), із фіксованим місцем розташування, якому присвоюється певний частотний канал.

 

Зони – виділення

 

Про кожне присвоєння повідомляється Бюро радіозв’язку із зазначенням його характеристик, а також (за наявності) із записами про існуючі аналогові присвоєння на даній частоті. Якщо немає застережень, присвоєння заноситься в Міжнародний регістр частот.

 

Слід зазначити, що ст. 8 Женевської угоди зобов’язує учасників виконувати її умови, якщо це стосується відносин між учасниками цієї угоди, і не зобов’язує робити це з іншими країнами – не членами угоди. Для України, яка межує із іншими учасниками угоди, це положення означає, що вона має забезпечити роботу цифрового мовлення в такий спосіб, щоб не заважати іншим учасникам угоди, інакше ми матимемо клопіт у вигляді міжнародного арбітражу чи Міжнародного суду. «Женева-2006» набула чинності 17 червня 2007 року, встановивши для всіх країн перехідний період до 17 червня 2015 року (окрім низки країн, яким термін подовжено на 5 років). Після цієї дати всі записи щодо аналогових присвоєнь у Міжнародному реєстрі частот анулюються.

Відповідно до Женевської угоди, кожну країну-учасницю поділено на синхронні зони-виділення – Україну було розбито на 81 зону.

ВРІЗ: 81 зона

 

 

Як ми говорили, хвиля, що випромінюється антеною передавача, має властивість згасати, тому що далі від антени передавача, то гірше отримується сигнал. Цифрове мовлення побудоване на принципі передавання даних, тобто сигнал містить біти інформації – нулики чи одинички.

 

Відомо: якщо не докачати файл із інтернету, відкрити його буде щонайменше складно, а то і просто неможливо – адже програма чи операційна система не отримує всі необхідні дані для його обробки. Подібна ситуація і з цифровим відео – якщо ми маємо «битий» відеофайл, ми або побачимо неповну картинку, або не побачимо її зовсім – це т. зв. ефект зависання картинки.

 

 

А тепер перенесемо це в ефір – аби глядач міг бачити телепрограму в цифрі так, як він бачить її зараз у кабелі чи ловить з ефіру, він має отримати всі нулики й одинички, що надсилаються антеною з передавача. Якщо глядач перебуває в зоні прямої видимості антени – проблем немає, він отримує сигнал. Проте зі збільшенням відстані сигнал слабшає, картинка «зависає» і скрипить, а потім і зовсім зникає.

 

Така ситуація спостерігалася під час проведення цифрового експерименту в Києві. Автор, маючи TV-тюнер для ПК, у різних точках міста перевіряв, як ловиться експериментальна цифра. Найкраще ловився пакет програм УЦТМ (Українська цифрова телемережа, потужність передавача 1 КВт), зокрема телеканал «24»; найгірше – пакет «Гамми» (передавач 0,2 КВт) – її програми вдалося спіймати лише один раз у районі Сирця.

 

Річ у тім, що цифрове мовлення, що впроваджувалося в Києві, є асинхронним. Аби збудувати зону, в котрій телесигнал сприймається однаково якісно, незалежно від відстані до передавача, необхідно побудувати синхронну зону.

 

Синхронна зона

 

Ідеальна синхронна зона складається з антени з передавачем та шести щогл на кутах умовного шестикутника. Для доставлення сигналу на щогли використовується або ефірна радіорелейна система (на малюнку – червоні позначки), або оптоволоконний кабель. Розмір такої зони становить у середньому 90–110 км. Але на відміну від теорії, в реальності форма і будова зон складніша, особливо в місцевостях зі складним рельєфом.

 

Синхронні зони на України

 

На схемі синхронні зони накладено на адміністративно-територіальний поділ України. Як бачимо, наявні кордони не співпадають із «кордонами» цифри – це, безперечно, створює проблеми для регіональних та місцевих мовників (про це – нижче). Кожна синхронна зона має свій особливий рельєф – вода, пагорби, долини і гори є перешкодою для поширення стабільного сигналу. Вихід із цієї ситуації полягає у збільшенні або потужності передавачів, або кількості «синхронізаторів» – антенно-щоглових систем. Експерт ДП УНІІРТ Дмитро Маковеєнко у своїй статті «Особливості частотно-територіального планування цифрового наземного телебачення в діапазоні частот 470–862 МГц» наводить дані розрахунку 17-ої зони (Київ і частина області). Розрахунок показав, що при встановленні малопотужних передавачів потрібно збудувати найбільшу кількість антенно-щоглових систем (близько 22), при встановленні потужних передавачів таких систем може бути дев’ять, проте не слід забувати, що потужні передавачі негативно впливають на людину і навколишній світ. Дмитро Маковеєнко пропонує використовувати оптимальну формулу – один передавач до 5 кВт і 8-12 передавачів меншої потужності по краях зони; це дозволить не зменшити шкоду і забезпечити нормальне покриття.

 

Як ми бачили на малюнку, наявна система антенно-щоглових систем не відповідає вимогам «Женеви». Аби система почала функціонувати, потрібно добудувати від 65 до… 450 веж. Від чого це залежить – піде мова нижче.

 

 

Підписавши «Женеву-2006», Україна взяла на себе зобов’язання щодо впровадження цифри. Аби розпочати процес, необхідно було, перш за все, визначитися зі стандартом кодування – як ми говорили, після певних вагань Нацрада зупинилася на MPEG-4. По-друге, необхідно, аби Кабінет Міністрів ухвалив Державну програму переходу на цифрове телебачення, яка би передбачала весь комплекс заходів щодо розробки і встановлення систем. По-третє, необхідно розпочати пропагандистську кампанію серед населення, у якій доступно пояснити, чому держава змушена витратити декілька мільярдів для переходу на цифру і чому користувачеві, який звик дивитися безкоштовне ефірне телебачення (або кабельне – за 20 грн. на місяць), окрім податків доведеться витратити щонайменше 250 гривень на сет-топ-бокс чи TV-тюнер (моя модель – AVER A828 MPEG-2 гібридний – коштувала 600 грн.), а може і купити новий телевізор. По-четверте, треба оперативно, ще до побудови всіх 81 зони, внести зміни (тобто ухвалити нову редакцію) закону про телебачення і радіомовлення і розробити необхідні підзаконні акти. І нарешті – необхідно забезпечити стабільне щорічне фінансування з державного бюджету на побудову такої мережі. Це в ідеалі – на практиці виходить не так красиво.

 

Так, 30 листопада 2006 року розпорядженням Кабінету Міністрів №592-р було ухвалено Концепцію Державної програми впровадження цифрового мовлення. Цим розпорядженням Мінтрансзв’язку разом із Нацрадою мали у чотиримісячний термін (тобто до 30 березня 2007 року) подати Кабміну проект Держпрограми. Як бачимо, минуло більше року, а її й досі не схвалено. А тим часом у другому абзаці концепції чітко вказано: «Після закінчення перехідного періоду більшість діючих телерадіопередавачів повинна буде припинити свою роботу, а на частині території України, де не буде створено інфраструктури цифрового телерадіомовлення, програми державного (громадського) телерадіомовлення не розповсюджуватимуться взагалі».

 

Крім того, в концепції написано: якщо держава не користується певним радіочастотним ресурсом, вона не може резервувати його для себе на майбутнє. Ба більше – зволікання з виконанням регіонального плану цифрового телерадіомовлення може поставити Україну в нерівноправне становище з іншими країнами у використанні каналів мовлення у прикордонних координаційних зонах та призвести до втрати частини національного радіочастотного ресурсу, виділеного для потреб телерадіомовлення.

У цій же концепції згадується і про забезпечення державної підтримки населення під час впровадження цифрового телерадіомовлення та внесення відповідних змін до законодавства. І тут маються на увазі не лише гроші, але й та сама кампанія-роз’яснення. Нещодавно «ТК» писала про американський досвід: із січня всі сім’ї у Сполучених Штатах за першою вимогою можуть отримати купон на 40 доларів у рамках програми субсидіювання купівлі цифрових приставок, яка має допомогти мільйонам американців, що користуються аналоговим телебаченням, безболісно перейти на приймання цифрового ТБ. І якщо такій технологічно розвиненій країні, як США, доводиться впроваджувати подібну програму, це означає якщо не спротив, то щонайменше інертність населення у переході на цифру. Втім, у США програма переходу закінчується 2009 року – в Україні часу трохи більше (2015 рік). Але розслаблятися не можна – реально в нас є 1,5–3,5 роки до того часу, коли наші західні (а потім і східні) кордони виявляться оточеними цифрою. Річ у тім, що об’єднана Європа взяла курс на 2012 рік, адже деякі країни (такі як Швеція чи Нідерланди) вже кілька років ведуть мовлення виключно в цифрі. Наш східний сусід також не пасе задніх і робить активні рухи для забезпечення цифри на своїх західних кордонах. Якщо Україна не ворушитиметься з побудовою цифрової мережі, населенню прикордонних зон буде непереливки. У зв’язку з цим варто проаналізувати, наскільки адекватно поводились державні органи протягом 2006-го – травня 2008 років.

 

 

У кінці 2005 року Нацрада оголосила конкурс на експериментальне цифрове мовлення на 41-му, 43, 51 та 64 телеканалах у м. Києві. (На жаль, ані умов конкурсу, ані повідомлення про його оголошення автор на сайті Нацради не знайшов.) 29 березня 2006-го було оголошено 5 переможців, котрі тепер могли взяти участь у роботі «експериментальної багатоканальної ефірної телемережі для розповсюдження телепрограм у стандарті DVB-T на територію м. Києва»:

- ДП «Ера Продакшн», на 41-му ТВК у м. Києві, потужність передавача 1,3 кВт;

- ТОВ «ТРК “Експрес-Інформ”», на 43-му ТВК у м. Києві, передавач – 0,5 кВт;

- ЗАТ «Українська цифрова телемережа» та ТОВ «ТРК “ЕТЕР”», на 51-му ТВК у м. Києві, потужність передавача 0,5 кВт;

- ТОВ «Гамма-Консалтинг», на 64-му ТВК у м. Києві, потужність передавача 0,2 кВт.

При цьому п’ятий переможець – ТОВ «ТРК “Етер”» – відмовився від своєї перемоги.

(Тут варто звернути увагу на термінологічну плутанину. Йшлося про те, що переможці отримували «право користування» названими телеканалами, «призначеними для створення експериментальної багатоканальної ефірної телемережі для розповсюдження телепрограм у стандарті DVB-T на територію м. Києва». У цьому формулюванні поєднуються терміни з різних редакцій закону про ТБ і РМ, одна з яких на той час ще не було ухвалена. Так, стара редакція (ст. 14) передбачала видачу ліцензій «на право користування каналами мовлення», у новій же (ст. 32) ідеться вже про ліцензію «на мовлення», або (для т. зв. провайдерів багатоканальної мережі) ліцензію провайдера програмної послуги. Водночас, стара редакція (до 01.12.2006) не містила поняття «багатоканальна мережа».)

 

За результатами конкурсу кожна з названих компаній отримала право транслювати чотири цифрові телепрограми. 18 квітня 2006 року Нацрада видала переможцям ліцензії, причому у зв’язку з відмовою ТОВ «ТРК “Етер”» ліцензію на право користування 51-м телеканаломотримало ЗАТ «Українська цифрова телемережа» (воно мало ретранслювати КДТРК, ТОНІС, «1+1» та «Гравіс»). На 41-му телеканалі ДП «Ера Продакшн» мало ретранслювати телеканали «Ера»/Перший національний, К1, «Київ» та К2. На 43-му – ТОВ «ТРК “Експрес-Інформ”» мало ретранслювати 5 канал, «7», MTV Ukraine та «Мегаспор». Зрештою, право користуватися 64-м ТВК отримало ТОВ «Гамма-Консалтинг», що мало ретранслювати телеканали ICTV, Новий та М1. Операторами телекомунікацій виступили ті ж самі компанії, крім випадку із «Ера Продакшн» – тут ця функція покладалася на КРТПЦ. У всіх рішеннях про видачу ліцензій є примітка: кількість та перелік програм може змінюватися згідно з рішенням Національної ради. При цьому термін дії ліцензії – до 20 квітня 2016 року (до цієї дати ми ще повернемося).

 

Користуючись своїм ТV-тюнером, автор вирішив перевірити, як ведеться мовлення і яка якість сигналу. З-поміж усіх названих телеканалів тюнер нормально сприймав лише половину, найгірше було з «Гаммою». Крім того, впала в око кількість телеканалів – подекуди вона змінилася у порівнянні з умовами ліцензії, до того ж з’явилося цифрове ефірне радіо. (Скажімо, на 41-мутелеканаліз’явилися «Інтер», «Ентер» та радіо «

Источник: Інститут Медіа Права