Сім міфів про цифрове мовлення

Перехід на цифрове мовлення перетворюється на монстра, що пожирає своїх учасників. Поки держава мовчить, а чиновники двох відомств перетягують ковдру держбюджету, справа обростає журналістськими міфами.

За останні декілька днів на читачів масових і спеціалізованих видань вилилося чимало інформації, проте, на мою думку, загальний результат цього «інформування» є негативним: перехід на цифрове мовлення перетворюється на монстра, що пожирає своїх учасників. І майже все, що можна було прочитати останнього тижня, є несвідомою спробою загнати ситуацію не просто у глухий кут (бо вона вже там), а ще й закоркувати її там. Саме тому я вирішив розвінчати принаймні ті міфи, що з'явилися останнім часом.
 

Міф перший: значна вартість переходу
Автор міфу з умовною назвою «чи варта шкурка вичинки?» - Леся Ганжа. Цей міф - перший у «новітній» історії, але я звернувся до нього на початку мого переліку саме тому, що до цього міфу я ставлюся найпростіше: з'явився він у спеціалізованому виданні й саме з такою агресивно-питальною інтонацією. Журналіст має право провокувати учасників процесу. Матеріал за підсумками Міжнародного експертного семінару «Принципи державної фінансової підтримки впровадження цифрового мовлення» просто надав багатьом відсутнім на ньому розуміння певних процесів. Це не болісна провокація, адже таки факт - ніхто до цього не взяв на себе працю прорахувати вартість переходу. На жаль, на цю провокацію відреагував лише Іван Омелянюк, хоча адресовано її було не йому. Зрештою, чого чекати від держави, коли навіть далеко не авторсько-провокаційні, а цілком витримані в дусі критичного реалізму публікації традиційно залишаються проігнорованими?

Числа, які звучать в обговореннях про вартість переходу на цифру, дуже різняться - від 3,5 мільярдів до 6 мільярдів, якщо йдеться про вичерпне державне фінансування всіх отриманих Україною в рамках «Женеви-2006» восьми покриттів (більш вживаний термін - мультиплексів), і аж до 1 мільярду, якщо побудову більш реальної кількості мультиплексів держава буде готова доручити самим мовникам.

Але я переконаний: вартість переходу взагалі перестане бути темою для дискусії, якщо держава надасть мовникам гарантії захищеності їхніх інвестицій у будівництво цифрової мережі. Інструментів для реалізації такої гарантії може бути багато, проте один із них (його було озвучено тиждень тому) я також вважаю міфом.
 

Міф другий: гарантія захисту інвестицій через оренду частотного ресурсу
Автор міфу - Ольга Большакова, керівник Центру законодавчих ініціатив НАМ. Вона переконана: при всій оригінальності ідеї, і навіть при гіпотетичній можливості існування подібного інструменту за межами України (пані Большакова входить до кола найбільш досвідчених юристів галузі), я ніколи не повірю в можливість використання цього способу забезпечення інвестицій зі збереженням демократичних чи хоча б умовних суспільно-доцільних норм. Нам всім відомо, що оренда «на 49 років» є фактичним привласненням, користуватися таким «привілеєм» можуть одиниці в цій державі. Однак якщо цей інструмент більш-менш зрозуміло використовується стосовно землі або крупних майнових комплексів, то оренда частотного ресурсу, цієї майже метафізичної сутності, відкриє дорогу таким аферам, що нинішні дискусії про те, чи відбирати частоти в операторів CDMA на користь цифрового телебачення, згадуватимуть як дитячі забавки.

Гарантія інвестицій сьогодні - ключове питання для індустрії. Розуміючи можливі сценарії розвитку подій, я вважаю єдиним реальним той, у якому індустрія створює Консорціум, до цього Консорціуму на рівних долучаються державні підприємства, які так чи інакше буде залучено до цифрового переходу - Концерн РРТ, УДЦР тощо. Також доцільно запросити до участі в Консорціумі ті компанії, які володіють технологіями та досвідом: можливо, «Квант-ефір», можливо - когось із Європи. Фінансування може відбуватися за рахунок комерційних мовників, державні підприємства можуть увійти в такий Консорціум або активами, або розрахунками (адже дуже велика складова вартості переходу полягає у величезній кількості частотних прорахунків). Таким чином можна бути впевненими, що в Україні залишаться принаймні два мультиплекси, тобто 20 каналів. Інвестиції ззовні - як з-поза меж країни, так і з-поза індустрії - призведуть до того, що сплачувати за розповсюдження дозволять собі не більше 10 загальнонаціональних каналів - менше, ніж існує тепер.

Про це кажу впевнено: виходячи з нинішніх тарифів Концерну РРТ і привівши їх до запланованої кількості цифрових передавачів, отримуємо цифру в 6,6 млн доларів на рік на національне покриття одного каналу. Якщо уявити 40 каналів, то плата за розповсюдження дорівнюватиме майже 2 млрд гривень на рік, а це - цьогорічний обсяг телевізійного рекламного ринку, який навряд чи значно збільшиться протягом наступних п'яти років. Тобто 40 каналів у разі позаіндустріального інвестора - нереальна перспектива.

 

Міф третій: платні канали
Цей міф - достатньо давній, проте його відродження належить моєму колезі з Цифрового комітету ІТК Денису Гурському. На його думку, існування платних цифрових каналів забезпечить інтерес закордонних інвесторів до проекту переходу на цифрове мовлення. Безперечно, у європейських моделях такий принцип спрацьовує, але не можна не рахуватися з українськими традиціями. У нас люди не звикли платити за телебачення: за радянських часів цю плату було закладено в ціну телевізорів, а з часів незалежності вона взагалі відсутня. Майже половина українських сімей сплачує рахунки кабельних операторів, але це - плата за екстра-послуги, плата за канали, яких немає у вільному ефірному доступі. Запровадження на законодавчому рівні універсальної програмної послуги лише закріпило цю тезу.

Можливо, перший мультиплекс, який сьогодні, за планами Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, має бути платним, і створить ту саму екстра-пропозицію, але економіка такого мультиплексу мені поки що здається сумнівною, так само як і технологія. Адже сет-топ-бокс має бути єдиним, а існування в такому разі десяти закритих каналів при 20-30 (з урахуванням МХ-4) відкритих - питання, яке треба обговорювати вже тепер.

 
Міф четвертий: (не)готовність населення
Міф полягає в тому, що 18 мільйонів домогосподарств (точніше 10 мільйонів ефірних домогосподарств) не мають фінансової можливості змінити телеприймачі або придбати перетворювачі. Скажу чесно, я сам кілька років тому був у полоні цього міфу. Не називатиму поважної людини, яка нагадала мені про цей міф, адже я сам довго був під його впливом. Ще 2004 року я сперечався з Іваном Омелянюком, що головна проблема переходу - в неспроможності населення швидко витратити величезні гроші. Проте тепер я впевнений, що кілька правильних рухів можуть змінити ситуацію.

По-перше, треба зробити стандарт MPEG4 AVC єдиним стандартом не просто рішенням Нацради, а рішенням Адміністрації зв'язку, провести це через Держстандарт. По-друге, треба заборонити на рівні митниці імпорт пристроїв із іншими типами перетворення. По-третє, треба створити умови для виробництва сет-топ-боксів MPEG4 в Україні або звільнити від мита ввезення таких пристроїв. І нарешті, треба оцінити кількість малозабезпечених сімей, які отримають перетворювачі на пільгових умовах. Приклад такого механізму існує, його відпрацювали кабельники: приміром, у Києві близько 21 тисячі сімей за визначенням київської влади отримують послуги «Волі» за 1 гривню.

Якщо уявити, що для решти України пропорція збережеться, таких домогосподарств буде чверть мільйона, а при вартості у 50 доларів за сет-топ-бокс сума інвестицій складе близько 13 млн доларів. У розрахунках щодо створення Консорціуму приблизно таку суму має бути сплачено за отримання всіляких частотних дозволів. Як на мене, цілком логічно ці гроші спрямувати саме на соціальні сет-топ-бокси. Крім того, компанії, які брали участь у конкурсі на мовлення в МХ-4, брали на себе зобов'язання інвестувати певні кошти саме в сет-топ-бокси. Врешті-решт, зменшення ліцензійного збору за отримання цифрової ліцензії на суму інвестицій у соціальні перетворювачі - також слушна ідея.

 

Міф п'ятий: у держави є гроші на цифру
Цей міф преса вклала в уста Віктора Самойленка, хоча я не впевнений, що він мав на увазі саме це («В бюджете есть деньги, вопрос в том, на что они идут. Государство не может не профинансировать проект. В конце концов, это головная боль не частных инвесторов, ведь международные обязательства брала на себя страна, а не частники», - отмечает Виктор Самойленко, президент компании «Поверхность ТВ»). Немає більшої таємниці, ніж державна скарбниця. Хоча від'ємне сальдо бюджету дає чітку відповідь. Проте під час переходу на цифру чимало завдань стоїть саме перед державними органами і підприємствами. Попереду величезна робота з прорахунку частот, стандартизації, тарифікації, вимірювання, відведення землі, визначення малозабезпечених сімей тощо. Я не берусь оцінити вартість усього цього, проте точка зору індустрії полягає в тому, що держава має знайти гроші саме на ці питання, а не на побудову транспортної мережі. Мережу мовники побудують самі, а оці витрати має забезпечити держава. На виконання своїх міжнародних зобов'язань. Зрештою перехід на цифру не є забаганкою мовників, це обов'язок держави. І перекладати ці видатки на мовників - хоч як би це не виглядало традиційним для нашої країни - не зовсім правильно.
 

Міф шостий: великі канали не зацікавлені в переході на цифру
З цим міфом боротися легше за все. По-перше, великі канали, як і всі інші українські мовники, є підприємствами, що перебувають під юрисдикцією України, регулюються українськими законами, а перехід до цифрового мовлення є міжнародним обов'язком України. Відповідно, мовників ніхто не питав і не питатиме. Навпаки, протягом останніх років мовники неодноразово заявляли про свою готовність брати участь у цьому процесі. Інша річ - чи дослухалися до них «лідери процесу». Щоправда, поки здавалося, що гроші дасть держава, нас до цього не запрошували, і жоден представник індустрії не мав успіху на «провайдерських» конкурсах Нацради. Запросили одного разу - коли вже зрозуміли, що державних грошей немає - до Мінтрансзв'язку, але розмова виглядала не досить обнадійливою для мовників, і перемовини зупинилися.

Проте навіть сьогодні, у скрутній кризовій ситуації, ми готові до діалогу з державою. Ідея щодо створення Консорціуму й умов участі в ньому мала бути предметом нашої заяви на засіданні РНБО з цифри 26 червня, однак питання було знято (чи перенесено).

Треба зазначити, що відкладення цього питання напередодні великої електоральної доби фактично гальмує розвиток цифрового мовлення щонайменш на півроку.
 

Міф сьомий: бракує лише грошей
В цього міфу немає автора, проте він постійно присутній у всіх поточних дискусіях. Існують документи «Женеви-2006», існує відомий План розвитку телерадіопростору Національної ради, існує кабмінівський План заходів щодо впровадження цифрового телерадіомовлення, нещодавно погоджений Нацрадою, існує Дорожня карта ІТК, але все це - чиновницькі документи, і скільки би праці не було в них вкладено, вони не дають жодної відповіді на запитання, яким чином ми у 2012-му чи 2015-му вимкнемо аналогові передавачі.

Насправді, якби ми побачили перелік документів, який мала, скажімо, Італія ще 5 років тому, ми б чесно визнали: ми ще навіть не почали рухатися.

На часі визначення одноосібного «лідера процесу», адже протистояння Нацради, яка є лідером процесу згідно з законом «Про телебачення і радіомовлення», і Мінтрансзв'язку, яке є лідером по суті, вже надто затягнулося. Крім того, індустрія готова спілкуватися з державою і викласти своє бачення подальших кроків. Тому я готовий підтримати колег із Незалежної асоціації телерадіомовників щодо проведення найближчим часом засідання РНБО з питання переходу до цифрового мовлення. Саме сьогодні будь-які рішучі кроки держави як ніколи потрібні.

Валентин Коваль, генеральний продюсер компанії «Телеодин» (телеканали М1 і М2-Естрада), голова Цифрового комітету ІТК

Источник: Телекритика