Обговорюємо підсумки Міжнародної практичної конференції “Цифрові технології трансляції телеконтенту на шляху до 2012

Віце-президент Національної радіокомпанії України Валерій Володимирович ЮРЧЕНКО: «…Йдеться не просто про національний престиж, а про національну безпеку. Не просто наші частоти і ресурси, а взагалі, чи буде Україна відповідно представлена в європейському інформаційному просторі…» Дана конференція зайвий раз підтвердила те, що провідні фахівці галузі кажуть протягом довгого часу: Україна у процесі впровадження цифрового мовлення зайшла у глухий кут. Про це застерігали ще три роки тому, але ці застереження не були сприйняті розробниками Загальнонаціональної програми впровадження цифрового мовлення в Україні – ані Мінтрансом, ані НКРЗ, ані УНДІРТом. Питання стосувалися і використання малопотужних синхронних цифрових зон, і частотного ресурсу, і власне обсягів фінансування цієї програми. Усі ці розмови,зокрема, велися минулого року на «круглому столі» у Мінтрансзв’язку під головуванням Олега Проживальського після статті, яка вийшла у «Телекритиці» і піднімала зазначені вище аспекти. На даній конференції інформація представників Польщі підтвердила, що світ йде зовсім іншим шляхом, аніж ми. І тези на кшталт того, що наша програма забезпечить Україну цифровим телевізійним мовленням, викликають великий сумнів. Навіть при залишковому фінансуванні, взята за основу, ця програма не дозволяє досягти бажаного. Перш за все, у великих містах. Мабуть, на ній треба вже поставити остаточно крапку. Знайти мужність знов усе почати спочатку. Тобто, з розробки частотних планів, врахування Женевських угод, які передбачають багаточастотні і синхронні зони. Але з використанням потужних передавачів. А сьогодні, за великим рахунком, товкти воду у ступі немає сенсу. Будь-який семінар підтверджує те, що серйозні для України проблеми з впровадженням цифрового мовлення треба вирішувати кардинально. Часу і державних коштів змарновано багато. І, мабуть, слід вже спитати з тих, хто безпосередньо відповідає або відповідав за справу. Розслідувати – по-перше, хто розробив таку безперспективну і, як виявилося, провальну програму? Чому вона настирливо лобіювалася? Чиї інтереси представляла? Справа у тім, що сьогодні ці особи намагаються ввести в оману і суспільство, і керівництво країни, наполягаючи на тому, що програма все же може бути життєвою. Мовляв, у ній треба тільки дещо підправити, пристосувавши до веж концерну РРТ. Така омана привела до того, що Україна знаходиться на грані втрати частотного ресурсу аналогового телебачення, у прірву пішли значні бюджетні кошти на розбудову зон. Бізнес також має чималі фінансові втрати. Адже деякі комерційні проекти нині знаходяться під великим питанням. При тому, що подібне будівництво вже завершене у Німеччині, у Польщі розбудовується повним ходом. Маємо досвід інших країн Європи, Америки. Тобто, сьогодні вже немає сенсу вигадувати національний український велосипед. Треба просто залучити, можливо, й фахівців іноземних, якщо не вистачає своїх. Гадаю, вони б нам змогли допомогти, і для казни це виявилося б набагато дешевше. Висновок однозначний: якщо ми не хочемо краху, маємо знайти шлях виходу з глухого кута. Стара програма навіть за три мільярди не забезпечить цифрове мовлення, тому що вона принципово не може працювати у такому вигляді, такі зони не можуть забезпечити цифрове телебачення. Отже, на ній треба ставити крапку. Питання: хто цю крапку поставить. Або Кабінет Міністрів врешті розбереться і прийме якісь рішення. Досить перекладати обов’язки на структури, які формально та з вузьковідомчими інтересами підходять до справи. Або це буде Верховна Рада, яка цю проблему вирішить політично. Або, навіть, Президент України, який може скоротити і направити ці процеси, зрештою, зобов’язавши знайти реальні шляхи розбудови цифрового телебачення, яке б відповідало сучасним вимогам. Отже, треба прийняти вольове рішення державних структур, щоб терміново розробити нову конкретизовану програму і принципово змінити підходи до розбудови цифрового телебачення. Часу обмаль. З цифровим мовленням, яке маємо зараз, ми можемо просто не встигнути до 2012-го року. Йдеться не просто про національний престиж, а про національну безпеку. Не просто наші частоти і ресурси, а взагалі, чи буде Україна відповідно представлена в європейському інформаційному просторі. Не можна такі рішення приймати на рівні дилетантів від телебачення. Тож, мають реально об’єднатися фахівці різних галузей: зв’язківці, телерадіомовники-технарі, творчі працівники. Новонароджена національна програма має бути комплексною і деталізованою. Бо коли у 2007 році ще тільки приймали концепцію впровадження цифрового мовлення, вона фактично могла підійти під розбудову будь-чого, скажімо, літакобудування. Тобто, вона виявилася до стерильності загальною, там не було зовсім нічого виписано. Підкреслюю: треба було визначатися концептуально – яким чином, у який спосіб. Тобто, у концепції мали бути прописані три способи розбудови цифрового мовлення: багаточастотна мережа; одночастотні синхронні зони; приблизно визначені потужності. І основне питання: потрібно, щоб там було виписано, хто фінансуватиме справу! У нас апріорі вважається, що це повинна робити держава. Ми ж на будь-якому семінарі пересвідчуємося, що ані в Польщі, ані в інших країнах державного фінансування немає. Працюють інвестиції, постійні бізнесові проекти. Чомусь побутує практика, що державні кошти можна безвідповідально витрачати, мовляв, за це не спитається. Так воно, на жаль, і виходить. А от за витрачання комерційних грошей вже, мабуть, треба буде звітувати – що зроблено і чи воно відповідає сучасним вимогам? І якби в концепції прописували використання комерційних коштів, мабуть, таких безвідповідальних речей, які сталися, не було б. Відбувалося б залучення не лише українських, а й іноземних фахівців, на належному рівні застосовувався б досвід інших країн. Якщо все це й відбувалося зараз, то під окремі інтереси виробників малопотужних передавачів. Підтвердженням цьому – віртуально існуюча «мертва» програма. Тож підсумовуємо очевидне: держава повинна стати гарантом і забезпечити мовників частотним ресурсом, а не віддавати його на розпорошення іншим галузям; організовувати цей процес розбудови. Витрачатися на розбудову цифрового мовлення мають комерційні гроші. Тоді не відбуватимуться перекоси, коли Мінтрансзв’язку, НКРЗ відверто не зацікавлені у тому, щоб надати мовні частоти мовникам. Коли зв’язківці вилучають частоти цифрового телебачення, не зважаючи на президентські укази. Досі не проведена конверсія, про яку зв’язківці радять забути! От ці питання повинна вирішити держава. Вона має надати ресурс . Бо якщо необхідного ресурсу не буде, не буде просто цифрового телебачення.

Источник: DVB Форум