Потопити не можна врятувати?

Хоч як це дивно, але я поки що не писала про кризу. Однак сьогодні буду говорити про загальний підхід держави до забезпечення прав українців на інформацію, особливо в період кризи. Наша Асоціація постійно займається проблемами регіонального мовлення й останні декілька місяців ми намагаємося прогнозувати, як криза позначиться на регіональних ТРО. Власне, прогноз невтішний, бо території без регіонального телебачення й радіо з 37% можуть стрімко зрости до 50%.

Ми вже тепер маємо обласні центри (на 200-300 тис. мешканців), у яких є лише регіональна радіостанція розважального формату. Тобто інформація про місцеві події є лише в 2-3-хвилинних радіоновинах, які не дають можливості отримати достатню інформацію про діяльність місцевої влади, органів самоврядування, звичайних подій, які відбуваються в місті, вже не говорячи про організацію дискусій, круглих столів у прямому ефірі, дебатів тощо.

Що таке відсутність місцевої інформації? Це не просто незнання новин свого міста. Це фіксація місцевої влади. Адже коли людина не знає про дії мера чи міської ради, коли вона не поінформована про те, що зроблено або не зроблено для того, щоб нарешті заасфальтували яму, в якій постійно стоїть вода на розі твоєї вулиці, вона не може дати оцінки владі. Поганої чи хорошої оцінки, взагалі ніякої. І тому на чергових виборах люди голосують за того, кого знають. А знають лише тих, хто був при владі.

Окрім того не потрібно забувати, що спільне інформаційне поле є далеко не останнім чинником формування з групи людей громади чи народу. Адже коли ви маєте спільні інтереси, коли ви маєте можливість долучитися до обговорення спільних проблем, ви стаєте частиною об’єднаної спільності. Подекуди регіональні медіа є єдиною можливістю зберегти життя людей. Це довела ситуація в Західній Україні під час паводку. Коли за відсутності місцевої радіостанції мешканці сіл, розташованих вище за течією, не мали можливості передати сусідам інформацію про необхідність рятуватися. Якби ця можливість була, ми б не мали принаймні частини тих жертв і втрат, які були.

Регіональні медіа є обов’язковим елементом, що забезпечують зовнішній плюралізм, до якого прагнуть усі і який намагаються забезпечити всі демократичні держави. Всі, окрім, мабуть, України. В наших хаотично-демократичних процесах ми постійно забуваємо, що держава і її регулювання в першу чергу мають бути інструментами розвитку, а не контролю й покарання. І впродовж останніх 10 років Україна не спромоглася придумати цих методик забезпечення розмаїття ЗМІ. Хоча і є членом Ради Європи, в резолюціях якої визначено це як один із обов’язків держави, що має на меті забезпечення плюралізму думок.

За приклад можна взяти ті самі регіональні телерадіокомпанії. Законодавець запровадив і впродовж всього періоду існування української держави підтримував практику недиференціації електронних медіа за статусом та обсягом обов’язків. Регіональні компанії мають такі ж обмеження щодо мови й обсягу реклами, мови мовлення, а отже, вони не здатні бути адекватними повній структурі населення свого регіону. В Україні навіть немає загальної концепції того, а скільки, власне, має бути регіональних медіа в місті з населенням 20 тисяч, 200 тисяч, два мільйони? Не визначено базових підходів до забезпечення зовнішнього плюралізму. А відповідно, немає й розуміння того, які частоти має бути зарезервовано за регіональними медіа, які – мають використовуватися для розбудови загальнонаціональних мереж.

Як наслідок, у деяких конкурсах на частоти Національна ради з питань телебачення і радіомовлення змушена ставити в один ряд компанії, що претендують на загальнонаціональну мережу, та компанії, що мають намір здійснювати мовлення на місто з населенням 50 тисяч (це приблизно те саме, що порівнювати надлегкий літак із аеробусом). Тобто і те, й інше – літаки. Але функції й можливості в них різні.

Питання в тому, чи будемо ми здатні сприйняти виклики, які постануть після кризи. І чи зможемо хоча б тепер, поки регіональне мовлення не втрачено остаточно, винайти механізми стимулювання їхнього розвитку й утілити їх у життя.

Катерина М’ясникова, виконавчий директор Незалежної асоціації телерадіомовників

"Телекритика"

Источник: НАМ