«2004»: кіно не про те

Авторський документальний фільм Олексія Мустафіна «2004», показаний СТБ 2-5 березня (1, 2, 3, 4 серія - відео), безперечно, став подією для медійного середовища. У блогах «ТК» уже кілька днів обговорюють цей продукт, а текст Олександра Михельсона відкриває дискусію у публіцистичному форматі. Нагадуємо, що позиція позаштатних авторів може не збігатися з думкою редакції. Пропонуємо нашим читачам і дописувачам висловлювати свої думки щодо фільму.

На телеканалі СТБ завершено показ документального фільму Олексія Мустафіна «2004». Тепер стрічка про події, пов’язані з «помаранчевою революцією», вже є фактом історії – як і самі ці події. Фактом неоднозначним.

Що можна сказати одразу і без сумніву, так це те, що фільм на цю тематику цілком на часі. П’ять років потому українцям час би вже спробувати подивитись на тодішні події якщо не виважено, то принаймні під відмінним від традиційного кутом зору.

Проте тут і виникає проблема, і полягає вона в тому, що ніякого нового кута зору фільм «2004» глядачеві не пропонує.

І не лише тому, що навіть для мінімально втаємничених в тодішні події людей телепродукт відомого і авторитетного телевізійника не дає ніякої нової інформації. Зрештою, із самого фільму очевидно, що розрахований він у першу чергу на тих, хто і тоді, і тим більше в подальші роки, слабко уявляв собі зміст і суть тих подій.

Про це говорять навіть анонси до серій, на кшталт «Прірва, якої ти не помітив». Адже активні прибічники та опоненти Майдану добре розуміли (і, сподіваюсь, розуміють) і те, що країна дійсно підійшла тоді до вкрай небезпечної межі, і те, чому і як вдалося цю межу все-таки не перетнути.

Але є значно жирніший мінус: фільм в кінцевому рахунку пропагує лише одну точку зору.

Ця теза навіть не потребує особливих доведень для кожного, хто бачив сам фільм. Та біда не в тому, що в обраному Олексієм Мустафіним підході можна угледіти порушення об’єктивності та збалансованості у висвітленні подій.

Ні, головна біда – що все, сказане у фільмі, вже сказано багато разів. Сказано як тими самими людьми, чиї коментарі фігурують у стрічці, так і багатьма іншими.

Очевидний висновок, до якого підводить «2004», можна було б сформулювати так: Віктор Янукович виграв вибори, але підтриманий (чи й організований) США17-денний мітинг-концерт позбавив його чесної перемоги та спричинився до державного перевороту.

Немає сумніву, що з огляду на той стан, в якому сьогодні перебувають держава та суспільство, подібна теза знайде в серцях багатьох українців значно більший відгук, аніж це було б, скажімо, 2005 чи навіть 2007 року.

Але насправді фільм ніяк не розглядає зв’язку між тодішньої «революційною діяльністю» частини українських політиків та їхніми ж діями у подальші роки, що призвели до сьогоднішнього стану.

Усвідомити феномен Майдану ще не означає зрозуміти для себе, був він «спецоперацією ЦРУ» чи «виявом народного прагнення до свободи». І так ясно, що одночасно мало місце і перше, й друге, і ще багато що.

Усвідомити Майдан – означає замислитись над питанням про межі відповідальності еліт перед суспільством і, врешті-решт, історією.

Чи мали право «помаранчеві» ще з травня закуповувати намети в розрахунку на можливу «революційну ситуацію»? Фільм непрямо, але досить однозначно дає на це питання негативну відповідь. А чи мала право влада розгортати «м’який терор», вимагаючи від керівників бюджетних установ «правильної» пропаганди та «правильних» голосувань у ввірених їм колективах? Це ж теж не вигадка, хоча, на відміну від «помаранчевих» коментаторів, їхні опоненти у фільмі сумнівних ініціатив свого табору не торкаються – власне, тому, що їх про це й не питають…

Необдумані й просто небезпечні заклики Юлії Тимошенко до блокування шляхів, захоплення держустанов чи й просто сумнозвісна «страшилка» про російський спецназ – це перехід межі відповідальності? Очевидно, так. Але чи не була таким самим переходом не менш сумнозвісна програма «Проте?».

Ще раз: ідеться не про абстрактну «об’єктивність та незаангажованість», а про вихід на принципові категорії розуміння подій. В яких умовах і до якої межі має моральне право йти опозиція? Заради якої мети і наскільки жорстко може протидіяти їй влада?

Абстрактних відповідей на ці питання багато, але сенс мають лише цілком конкретні судження відносно цілком конкретної ситуації. Саме тому, наприклад, вкрай недоречно виглядала у фільмі думка керівника українського «Інтерфаксу» Олександра Мартиненка про те, що з Майданом можна було вчинити так, як вірменська влада вчинила з опозиційними виступами 1 березня 2008 року, коли опозицію розігнали, «і ніхто не загинув».

Бо, по-перше, тоді все-таки загинуло щонайменше 8 осіб, не кажучи вже про сотні поранених.

А по-друге, студенти на Майдані все-таки відрізнялись від ветеранів Карабахської війни, які прийшли підтримувати свого кандидата Тер-Петросяна не лише з металевим пруттям та коктейлями Молотова, але й зі справжньою бойовою зброєю…

Проте, на жаль, саме спроби аналізу подій, а не «викриття» однієї зі сторін за добре відомим фактами, у фільмі так і не зроблено. Натомість фільм лише зміцнює і ретранслює старі міфи.

Чому сталось так, що посольство США виступило головною силою «революції», неймовірно тиснучи як на «помаранчевих», так і на владу? Чому в результаті саме американцям, а не мудрості вітчизняних політиків з обох боків, ми мусимо в першу чергу завдячувати недопущенням силового варіанту?

Чому самі вибори відбулись під гаслом розколу України, яке – шила в мішку не сховаєш – почала експлуатувати зовсім не опозиція, а саме влада?

Чому президент Кучма не мав іншого вибору, аніж поставити на Януковича, і чи справді були б хоч якісь мінімальні шанси у будь-якого іншого провладного кандидата (враховуючи, що представники «Донбасу» прямо погрожували Кучмі домовитись із Ющенком про нейтралітет)?

Всіх цих питань фільм насправді не розкриває, хоча наче й активно їх торкається.

Не уявить собі глядач, якому призначено фільм, і розмаху провокацій з обох боків. Хоча це саме по собі – тема для великого дослідження.

Знаменитий «колючий дріт», про який Тимошенко говорила зовсім не те, що «почули» прибічники Януковича, «підняті київські школи», де насправді просто скасовували уроки в старших класах, оскільки на них все одно ніхто не ходив (і це теж ставить питання: чи повинна була дирекція шкіл чинити саме так, чи мала обійняти жорстку позицію?), «рух внутрішніх військ на Київ»…

А цензура на телебаченні до і під час Майдану? А дуже акуратно показана у фільмі карта «Трьох Україн», винахідник якої дуже добре відомий авторам фільму, і не показані плакати з Ющенком у формі СС?

А кілька мільйонів гривень (за офіційними даними, аж 17 із гаком мільйонів), які кияни реально зібрали на потреби Майдану, і які пізніше банально розікрали теж дуже добре відомі «активісти»?

А перехід «на бік народу» міліції у Галичині та Києві? Цікаво було б дізнатись, до речі, що зараз сталось із цими людьми, чиї дії, як не крути, цілком тягнуть на порушення присяги…

Словом, Майдан, такий, який він був – набагато складніше явище, ніж це відображено у «2004». Можливо, всю його складність взагалі неможливо вмістити у формат навіть кількасерійного документального фільму.

Але телебачення – це така річ, де спрощення вже саме по собі спотворює відображувану картину. І, відповідно, призводить до маніпуляції свідомістю глядача. Навіть коли ніхто спеціально і не ставить такої мети.

Олександр Михельсон

Источник: Телекритика