Монополізм – не загрожує

Ця репліка голови Національної ради з питань телебачення і радіомовлення Віталія Шевченка до статті Лесі Ганжі «Всі платять за всіх» є уточненням аргументів Нацради, процитованих у матеріалі. Зі свого боку, редакція дякує панові голові регуляторного органу за оперативний відгук на публікацію і пропонує усім читачам долучитися до дискусії щодо нової методики нарахування ліцензійного збору.

Цього разу звернутися до «Телекритики» спонукала мене стаття «Всі платять за всіх», оприлюднена на сайті 29.01.2009 р., з підзаголовком «Лише одне речення з ліцензійної методики може призвести до закріплення монополій на кабельному ринку».

Категорично наполягаю на твердженні, яке я вже відстоював у дебатах з журналістами, що до «закріплення монополій» ця методика не має жодного відношення. Адже всі без винятку оператори кабельного телебачення, незалежно від строків початку своєї діяльності та черговості надання послуг на певній території (прийшли на цей ринок першими, другими чи шостими), платять за однаковою методикою, без будь-яких скидок та пільг. І мають змогу безмежно розширяти свій бізнес, навіть витісняючи конкурентів зі стажем. А якщо якась нова компанія нарікає на те, що їй важко стартувати, то це її ринкові проблеми: адже той, хто, приміром, першим додумався продавати пиріжки на перехресті якоїсь вулиці, зрозуміло, виторгував більше, ніж той, який довго купляв такі пиріжки в інших, доки не відважився пекти й продавати їх сам.

Тепер щодо правильності чи неправильності чинної методики.

Не буду стверджувати, що правильніших методик не буває, але заявляю: і така може бути. Аби лишень вона застосовувалася до всіх ідентично.

Адже видаються ліцензії на певні види діяльності – незалежно від того, який обсяг роботи буде виконувати підприємець.

Адже видаються дозволи, приміром, на репетиторство – незалежно від того, одного учня «вестиме» вчитель, чи багатьох.

Адже на міському торгівельному ринку справляється однакова плата за торгівельне місце – незалежно від того, яку кількість товару хоче збути продавець на цьому місці.

Адже жителі Києва (Вапнярки, Чернівців, Козятина...) оплачують проживання в багатоквартирному будинку за однаковими тарифами – незалежно від того, один день на місяць вони провели в своїй квартирі чи взагалі не виходили з неї.

Перелік подібних прикладів нарахування зборів можна продовжувати до безмежності, адже вони мають свою логіку.

І логіка тут проста. Якщо державний орган запроваджує якусь норму, то він одночасно має думати і про можливості контролю за її виконанням. Уявіть собі, що в нашій ситуації держава почне збирати плату не від кількості жителів вказаної підприємцем місцевості, тобто потенційних споживачів послуг (ця цифра є конкретною й підтверджуваною), а від кількості абонентів, які можуть бути, а можуть і не бути. Тобто пропонується повна абстракція. Як контролювати цю норму? Яку організацію слід створити, щоб вона не виробляла соціальні цінності, а лише постійно контролювала зміну кількості абонентів? Чи треба цей контроль переводити в русло потенційної безперервної війни між підприємцем та контролюючим органом, суть якої зводитиметься до того, хто кого обдурить (чи підприємець приховає своїх абонентів, чи контролюючий орган спіймає його на обмані)?

Як на мене, саме тому й приймаються такі методики, застосування яких на практиці не може призвести до абсурду.

Може, я й задовго переконую у своїй логіці, але роблю це, повірте, задля колективної користі. Бо не хотілося б, щоб якийсь необачно зроблений висновок (у цьому разі – щодо «закріплення монополій») затверджувався в свідомості читачів і підточував легітимність чинних нормативних документів.

Віталій Шевченко, голова Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення

Источник: Телекритика