Кабель тріснув

Держава втручається в діяльність кабельників, каналів стає дедалі більше, а потім вони дивуються – чому їх «не пускають» у кабель.

Цей матеріал – відповідь генерального директора асоціації кабельних провайдерів «Укртелемережа» на статтю-розслідування заступника головного редактора сайту «Телекритика» Лесі Ганжі «Кабальне розповсюдження». «ТК» запрошує інших охочих узяти участь у дискусії та висловити своє ставлення до ситуації, що склалась у галузі кабельного телебачення України.

Про деякі «тіньові» аспекти кабельного бізнесу написала Леся Ганжа у статті «Кабальне розповсюдження». Там керівники українських телеканалів нарікають, що кабельні оператори вимагають кошти за розповсюдження їхньої телепродукції в телемережах, а іноземним телеканалам сплачують чималі гроші за право їх ретранслювати.

Нішеві телеканали у першу чергу є комерційними проектами, тому не важливо, вітчизняні вони чи іноземні. Це не суспільне, не державне, а комерційне телебачення, яке не потребує ані державного захисту, ані нарікань, мовляв, стало дуже важко потрапляти до кабельної мережі. Для нормального функціонування достатньо з боку держави забезпечити свободу підприємницької діяльності та не втручатися у господарчу діяльність. Саме про це мріють усі кабельники. Та коли вже підприємницька діяльність є, вона повинна давати своїм засновникам прибуток. Супутникові телеканали отримують доходи від розповсюдження реклами за умови їхньої присутності у кабельній мережі. На жаль, GFK супутники поки що не вимірює – досить складно із технічної точки зору.

Для отримання прибутку було створено і більшість кабельних мереж країни. Підприємці інвестували власні кошти у створення та розвиток багатоканальних мереж, щоби надавати населенню послуги з доступу до телепрограм. Основний дохід кабельних мереж України складає абонентна плата. Відносини між двома суб’єктами господарювання повинні розглядатися виключно у площині господарчих відносин та досягнення домовленостей шляхом переговорів, балансу комерційних інтересів зацікавлених сторін.

«Середній» оператор у місті Свердловськ Луганської області («50 тис.+») підрахував, що експлуатаційні витрати на організацію доступу абонентів до одного телеканалу аналогової мережі становлять більше 2 тисяч гривень на місяць. Тут не враховано податки, а також те, та хто кому платить: оператор каналу чи навпаки. Це плата за підтримку збудованої кабельної мережі у технічно справному стані: плата за електроенергію, матеріали, амортизацію, профілактичні заходи, зарплатня, оренда, інші операційні витрати…

Запуск одного супутникового телеканалу в сучасній мережі коштує десь 30 тисяч гривень. Звісно, провайдеру чи оператору ще треба купувати цифрову або аналогову станцію, супутникові прилади тощо і постійно підтримувати все це у робочому стані. Телеканали дуже часто змінюють супутники, технічні параметри мовлення, системи кодування, що також потребує зміни обладнання, додаткових витрат… Крім того, у телекомунікаційних мережах дуже швидко старіють технології, підприємства перебувають у стані постійної модернізації. Що три роки мережі потребують зміни технічного обладнання, яке морально старіє з технологічної точки зору, так і не виробивши свій ресурс. Все це робиться у першу чергу для задоволення попиту споживачів, а не для розповсюдження нікому не відомих нових телепрограм. Може, вони і кращі, але це потребує часу, дослідження, завоювання глядацької аудиторії.

Витрати оператора на технічне обслуговування телемережі компенсуються за рахунок абонентної плати. Отримання додаткового доходу з іншого джерела дозволяє оператору не підвищувати абонентну плату, яка формується з попиту телеглядачів та пропозиції оператора і не може бути надто великою через низьку платоспроможність населення країни. Підрахуємо, скільки би коштував для абонента пакет із 60 телепрограм, якщо би здійснилася мрія директорів українських телеканалів і оператори почали би сплачувати їм ліцензійну плату. За основу візьмімо декілька іноземних телепрограм без реклами та їх вартість для 1 абонента у доларах США: російський телеканал про тварин «Зоопарк» – 0,06; ізраїльський телеканал «Теле-9» – 0,06; індійський Zee TV – 0,12, шведський Viasat Sport – 0,25, – отже в середньому десь 0,12 долари США. Якщо перерахувати на гривню та помножити на 60 телеканалів, частка ліцензійної плати телеканалам з 1 абонента повинна була би становити більше 43 гривень, плюс у середньому 20 гривень за технічний доступ до телекомунікаційної телемережі, тобто близько 63 гривень (без ПДВ). За даними асоціації, середня абонплата по Україні в кабельних мережах за перше півріччя 2008 року складає 30 грн. Абонент не може, не повинен і не сплачує за рекламу на телеканалі, за це повинен платити рекламодавець. Але із пропозицій представників телеканалів видно, що за телепрограми разом із рекламою повинні сплачувати абоненти кабельних мереж! Нові «ініціативи» керівників спеціалізованих телепрограм боляче вдарять по гаманцю телеглядача. Навіть не так: радше телеглядач обере доступніший спосіб телеперегляду, такий, який GFK поки що не вимірює.

Теза про непрозорість формування абонентної плати за послуги кабельного телебачення не витримує критики, бо кожні три місяці провайдери отримують запити антимонопольного комітету про підтвердження підстав для нарахування абонентної плати, і якщо рівень рентабельності перевищив 20-відсотковий бар’єр, норматив галузі зв’язку – тримайтеся…

«Українських мовників кабельна ситуація відверто дратує. Адже кабельник примудряється продати свою послугу двічі, отримуючи за телеконтент гроші як із каналу, так із абонента», – цей уривок зі статті не відповідає дійсності. Оператор бере з абонента гроші за телекомунікаційну послугу як оператор телекомунікацій згідно із Законом України «Про телекомунікації» – за доступ до телемережі, технічне обслуговування, а також за «формування пакету програм» як провайдер програмної послуги згідно із Законом України «Про телебачення і радіомовлення». Але скільки може коштувати послуга провайдера з «формування пакету програм»? Що включається до собівартості послуги? Папірці та 5 хвилин робочого часу? Ну, може, ще плату за ліцензію Національної ради на цей вид діяльності. Фактично платня за телеконтент (ліцензійна плата) з абонплати повністю йде на адресу телеканалів за право ретрансляції. Чи, може, роздратовані телеканали вирішили, мовляв, чом би не брати двічі – і за рекламу, і з оператора?

Валентин Коваль, генеральний продюсер ЗАТ «Телеодин» (М1, М2), зауважує, що гроші на утримання каналів у кабелі цього року становлять 1 мільйон гривень, а наступного року «Телеодин» бачить необхідність збільшити ці витрати фактично на 50%. Асоціація «Укртелемережа» має угоду із ЗАТ «Телеодин» на розповсюдження М1. За цією угодою, М1 ретранслюють більше 210 провайдерів України, безкоштовно. Про які мільйони йдеться?! Де наші гроші?!

На раді директорів асоціації неодноразово розглядали питання про несплату М1 авторам за використання об’єктів інтелектуальної власності в кабельних мережах. Зверталися з цього питання до Національної ради, Департаменту інтелектуальної власності. До речі, віз і нині там. Питання про сплату на утримання каналу у мережах ще не розглядали. Краще б авторам заплатили, офіційно, за угодами, щоб не було хоча б неприємностей за ретрансляцію телепродукції. Перепрошую, але канал самостійно визначає свої витрати, ніхто не має право давати поради, куди витрачати кошти. Провайдерам – так провайдерам. Можливо, грошей вистачить на сплату авторам, які можуть висунути претензії до операторів стосовно неправомірного використання об’єктів інтелектуальної власності на М1 чи М2.

Канали сплачують операторам кабельного телебачення за угодами О-TV, «24» – 124 грн. на рік, СТБ – взагалі нічого, найбільш «постраждалим» виглядає TVi, який уклав угоди тільки 2008 року, у складний період «дефіциту ресурсу кабельних мереж». Але це, вибачте, конфіденційна справа двох сторін, і якщо одну зі сторін не влаштовують умови, завжди є право не укладати «кабальні» угоди. Може, тому мовчить Микола Княжицький? І взагалі, хіба TVi – український канал?

«З Нового року українські канали платять за розповсюдження в кабельних мережах удвічі більше», – саме така заява пролунала у резонансній публікації Лесі Ганжі. Нам не відомо про такі тарифи, але ми згодні, кажуть кабельники.

За українською реальністю, нішевики беруть приклад із лідерів ринку – каналів, які увійшли до УПП. Волають до Національної ради, де ж, мовляв, вітчизняний протекціонізм? До речі, про Національну раду та її протекціонізм. З 2006 року Національна рада, порушуючи приписи Закону України «Про телебачення і радіомовлення», вимагає від операторів 50% вітчизняного продукту, а тим часом музичний канал М1 – обов’язковий для ретрансляції, хоч він і не на всіх територіях входить до складу УПП. Ну, немає такої норми в Законі! Універсальна послуга є, а 50% вітчизняних програм – немає. Які «тіньові» механізми включили українські телеканали, щоби штовхнути Національну раду на порушення закону виключно в комерційних інтересах комерційних телеканалів? Чому втручання в господарчу діяльність мереж із боку держави та телеканалів стало нормою життя? Може, треба дослідити «тіньові» механізми, звідки у М1 і М2 такі великі кошти на «маркетингові» дослідження? А може, якби не було УПП, і нішевим телеканалам не було би потреби сплачувати за себе і за «того хлопця», якому пощастило увійти до УПП?

Водночас ніхто з державних органів не звертає увагу на те, що на українських телеканалах не витримуються норми законодавства про рекламу, зокрема щодо її тривалості. Український глядач роздратований кількістю реклами на українських телеканалах, через що навіть не хоче дивитися телепрограми, в яких тривалість самої програми дорівнює тривалості реклами. Кому потрібен такий вітчизняний продукт? А скільки на таких, нових, каналах дійсно вітчизняного продукту? На мій погляд, тільки переклад, та й той не завжди вдалий. Саме на це директори телеканалів і державні чиновники заплющують очі, хоча ці факти й відомі кожній українській родині.

Пошлюся на останній, 11-й номер російського журналу «Кабельщик»: Європейська аудіовізуальна обсерваторія (EAU) оголосила результати дослідження телевізійного ринку в 29 європейських державах. Обсерваторія з’ясувала, що приблизно 6500 каналів доступні глядачам ЄС. Порівняйте – 83 іноземні телепрограми доступні глядачам України, за даними Нацради. Оце так обмеження конкуренції! Про такий протекціонізм ніхто й не мріяв! Найближчим часом у ЄС очікується поява ще близько 1500 телеканалів. 2473 загальнонаціональних телеканалів доступні через кабельні мережі, супутник чи IPTV, ще 1809 – регіональні і місцеві ефірні мовники.

EAU ставить в один ряд кабельне, супутникове чи IPTV-розповсюдження телеканалів. Скажіть, будь ласка, чому не здіймається галас щодо оплати телепрограми за супутникове розповсюдження? Чим за своєю суттю відрізняється супутникове чи кабельне розповсюдження? У даному випадку відносини телеканалу і провайдера складаються як відносини телеканалу з оператором телекомунікацій. Якщо канал того бажає, його включать до пакету, але за рахунок рекламодавця, а не абонента. Можливо, із часом ситуація зміниться. Нехай такі складні питання регулює ринок. Немає чого тут з’ясовувати ані директорам телеканалів, ані журналістам, ані Нацраді. Велика кількість телеканалів сприятиме конкуренції і підвищенню якості програмного продукту для задоволення потреб телеглядача. А хіба серед операторів телекомунікацій немає конкуренції?

Можливо, вже досить розглядати питання з точки зору примушування провайдерів до чогось такого через Нацраду, а треба подивитися на кабельників як на ділових партнерів, із якими треба формувати взаємовигідні стосунки, та припинити рахувати чужі гроші.

Битва за рекламні бюджети

Загальносвітовий обсяг реклами на спеціалізованих телеканалах 2007 року складає 16 402 млн доларів США, десь приблизно 14% від загального обсягу реклами на телебаченні. За прогнозами, 2009 року частка реклами на спеціалізованому телебаченні від усієї світової телевізійної реклами збільшиться до 17% (за даними Informa Telecoms&Media). Протягом останніх 5 років у більшості європейських країн 20% прибутку кабельних мереж становлять доходи від реклами, у США і Великобританії – до 50%! Доходи кабельних мереж від розміщення реклами також зростатимуть. Це загальносвітова практика, якій неможливо протистояти, бо це природно для розвитку бізнесу телемереж.

Самі себе надурили

Усі ці суперечливі питання каналів та провайдерів вирішить технічний прогрес. Впровадження цифрового мовлення збільшить ресурс телемереж, надасть абоненту можливість обирати з великої кількості телепрограм – вітчизняних, іноземних, російських та не дуже, з рекламою та без реклами.

Але цифрове мовлення у телемережах рухається не так швидко, як того бажають оператори і телеканали. Низька платоспроможність вітчизняних операторів у регіонах, «законодавча зарегульованість» діяльності телемереж – основні чинники, які стримують розвиток цифрового телебачення. Постійне лобіювання телеканалами законодавчих обмежень у діяльності телемереж, таких як поява у законі про рекламу обов’язку сплачувати за рекламу юридичній особі в Україні; заборона розміщувати рекламу провайдерам програмної послуги – взагалі антиконституційна норма, що обмежує підприємницьку діяльність; український винахід зі списками адаптованих телепрограм, введення штучного суб’єкта господарювання – «провайдера програмної послуги» та його ліцензування, – це все обмежило інвестування у новітні технології телемереж, які би мали вирішити це питання за рахунок збільшення ресурсу.

Водночас ми бачимо стрімкий розвиток та появу великої кількості нових спеціалізованих телеканалів, вочевидь за рахунок надлишкових, ніким не контрольованих доходів від рекламних бюджетів. А тепер телеканали здивовані: як це так трапилося, що мережі чомусь не хочуть (насправді не можуть) узяти нас до себе у кабель? Бо кабель тріснув.

Наталія Клітна, генеральний директор асоціації «Укртелемережа», для telekritika.ua

Источник: МедіаБізнес