Отупіння на екрані

Без пристойного суспільного телебачення ми не станемо мудрим суспільством

Голос з глибини лісу кличе на допомогу, тому про всяк випадок бабуся, дідусь, кістлявий Людва, його монументальна дружина Гедус та двоє їхніх близнюків перестають збирати гриби та втікають. Потім усі, окрім діда, йдуть на перегони, де Людва напивається у буфеті (він хотів піти з дідом на футбол). Вдома дід з бабусею сперечаються про змарноване життя, в той час як хлопці, перевертаючись на дивані, грають роль тата. Дідусь не хоче застеляти ліжко, тож бабуся закриває його у спальні, а Гедус не приймає ліричного вибачення свого чоловіка на скрипці. Відхилений Людва погрожує, що знову нап’ється або піде у бордель, чим перетягує бабусю на свій бік – тож між тещею та невісткою спалахує суперечка. Дідові вже цього досить і він сам зачиняється у кімнаті, а після нього в іншій кімнаті зачиняють себе малюки.

– Де б я була зараз, якби я не набрала вагу! – плаче Гедус, яку її тіло позбавило кар’єри танцівниці.

– Якби працював телевізор, ми могли б уникнути цієї ситуації, – робить висновок дідусь.

Жахливе життя без телевізора

Такими є, як стверджує назва першої частини чехословацького триптиху про Гомолків, “Жахливі наслідки виходу з ладу телевізора”. 43 роки тому, коли Ярослав Папоушек знімав цей фільм, життя без телебачення – хоча й воно було лише чорно-біле, державне та мало один канал з короткою і часто смертельно нудною програмою – здавалося викликом не по силах пересічній людині. Воно загрожувало депресією, розпадом сім’ї, пияцтвом батьків, істерією матерів та зухвалою поведінкою дітей.

Життя без телевізора втрачало сенс, телевізор перемагав життя, тому що, хоча й був маленький, сірий і легко ламався – давав відчуття, що світ, захований у ньому і так є цікавішим від реалій комунізму. На початку 1960-х років до будинку моїх прадідів, які першими дістали телевізор у радіусі кількох сіл під Краковом, масово заходили сусіди, щоб подивитися телевізор. Вони робили це у різний час, не лише коли тривало мовлення. Деякі заходили для того, щоб хоча б поглянути на тестову таблицю.

З тих часів лише одна річ не змінилася: віра працівників суспільного телебачення, що глядачі будуть як і раніше його дивитися, тому що вони не мають альтернативи. Дивне переконання, що поглинання різноманітних дурниць, які це телебачення показує в ефірі, відкриття банальної реальності, збудованої на незграбних контрастах, залишається найкращою ідеєю, як провести вільний час – бо навіть тестова таблиця є цікавішою, ніж реальне життя.

Мазанина

Так само, як 40 років тому, телебачення або розповідає про реальність, якої не існує, або спотворює зображення існуючої. Нині глядач, який би своє уявлення про світ черпав би зі знань, що з’являються на екрані, не зміг би дати собі раду у реальному житті. З того, чим заповнена програмна сітка суспільного телебачення він дізнається, що найвлучніші інструменти для опису польської сім’ї пропонують трансляції проповідей з Ясної Гори, і "Rodzinka.pl" [комедійни серіал про пересічну варшавську родину] та репортажі з Пуцка, у якому прийомні батьки вбили двох дітей.

Він виявляє теж, що дзеркалом польського суспільства є мазанина у стилі лікарняних ідилій, у яких пацієнти, яких обслуговує безліч турботливих лікарів, завжди лежать у добрих одиночних палатах. Він приходить до висновку, що основні соціальні конфлікти в нас проходять по лінії, що роз’єднує марші, які мають "розбудити Польщу", та битви за голоси, що найздоровішим джерелом дистанціювання від реальності є кабаре-шоу, у порівнянні з якими жарти Яна Томашевського захоплюють своїм високим класом, а найважче питання, яке щоранку турбує поляків – що приготувати на сніданок.

Екран усе стерпить

Існує ще одна причина нестерпної нікчемності: ті люди, що працюють на суспільному телебаченні, шукають своїх суддів не серед своїх глядачів, а серед політиків. Вони ж знають, що саме від влади, а не від суспільства, залежить їхня доля. І саме тому на практиці поняття компетентності на TVP стосується не професійної кваліфікації, досягнень і майстерності, а ефективності контактів у світі політики.

Екран телевізора терпить посередність так само, як і папір графомана. Це диво інерції матерії призводить до то, що ведуча, професіоналізм якої перевіряли лише на розповсюдженні пліток з життя зірок – коментує Олімпійські ігри. Власне у такому світі змішання понять та пропорцій можливе оголошення генієм спортивного коментатора, репортажі якого нагадують одержимість дівчинки з "Екзорциста" Фрідкіна. Саме так молодих репортерів з новинних програм підтягують до вимог формату, як грабіжників до краю диби – через що їхні зізнання у прямому ефірі часто позбавлені змісту, логіки та лінгвістичної коректності. І саме тут професіоналів, які виростають над посередностями, підрізають під формати, внаслідок чого, наприклад, серйозний католицький публіцист розважає жартами аудиторію ранкових програм.

Абонемент, тобто здирництво

Здирництво, яким є обов’язок платити абонемент за телебачення та радіо, не випливає лише з нахабної логіки, яка змушує громадян демократичної країни – на додаток до цього це роблять під прапорами цінностей та місії – утримувати те, на що вони не мають впливу.

Більше обурення викликає те, що ми повинні платити за абищо, яке, замість того, щоб робити нас розумнішими людьми, кращими громадянами, і будувати свідоме суспільство, загрожує перетворенням нас у збіговисько збуджених недоумків з книжки "Розважитися насмерть" Ніл Постмена. У світі, описаному у цій книжці, абстрактне мислення, мислення ідеями замінено телевізійним мисленням зображеннями. Так само, як у світі книжки "451 градус за Фаренгейтом" Рея Бредбері, у якій єдиним джерелом знань було інфантильне сенсаційно-розважальне телебачення, а книжки, що були суворо заборонені, спалювали. У нашому світі, у якому племінні тотеми, мстиві вигуки та образливі банери на демонстраціях замінюють суспільний діалог, не треба палити книжок. Можливо, невдовзі вони самі зникнуть.

Якщо припустити, як вважає Лорен Зелазнік, що відповідає у телекомпанії NBC за цифрове телебачення, що телебачення є істотою, наділеною свідомістю, тому що "відображає моральні, політичні, соціальні та емоційні" потреби суспільства – треба визнати, що стан нашої колективної свідомості викликає жаль. Нині для мільйонів поляків надійним провідником у тонкощах життя є не Лорд Джим (герой роману Джозефа Конрада – Z), а Рисєк з телесеріалу "Клан". Тому суспільне телебачення, яке породжує таких провідників, це не суспільне благо, а суспільний наріст.

Або місія, або дурниці

У Польщі місію нині реалізують поза межами суспільного телебачення. Роль спостерігача у суспільстві та свідка політичних суперечок відіграють краще за TVP приватні інформаційні телеканали. Ще більше огидною є прірва, яка розділяє задеклароване місіонерство TVP від реального місіонерства програми, які транслюють у своєму ефірі комерційні телемережі, такі як Planete+, Sky News та Discovery. Можливо, останнім форпостом місіонерства у суспільному телебаченні є TVP Kultura.

У цій ситуації можна було знизати плечима, перемкнути канал і просто дозволити TVP занепасти під тягарем власної посередності. Проте, місіонерські суспільні медіа нам необхідні. Адже вони існують для того, щоб творити простір дискурсу про проблеми, від яких залежить відчуття спільноти, національної та соціальної ідентичності, поваги до спільних етичних норм. Без цього ми стаємо безвільним збіговиськом споживачів розваг та інформації, нездатних домовитися у будь-якій суспільній справі.

Суспільні медіа на чолі з TVP повинні бути форумом для обговорення того, що робить з нас спільноту мислячих та відповідальних людей. Нині ми потребуємо їх більше, ніж коли-небудь раніше, тому що ставкою є порятунок Польщі громадян, яку дедалі частіше заганяє у кут Польща викривачів зради, розгублених Гомолків, танцюристів із зірками та інших поглиначів ножів.

Як це роблять деінде

Як з TVP зробити корисний суспільний засіб масової інформації? Може, варто скористатися досвідом інших суспільних телеканалів, які протягом останніх 20 років зазнали радикальних змін? Добрим джерелом інформації є книжка Мері Дебретт "Нове життя суспільного телебачення у цифровому майбутньому" [Reinventing Public Service Television for the Digital Future]. Вона пише про те, як пристосувалися канали суспільного телебачення в Великобританії, Австралії, Новій Зеландії та Сполучених Штатах до реалій цифрової епохи. Кожен з описаних у книжці мовників на початку 1990-х рр. був у складній ситуації. І кожен знайшов власний шлях до нового життя.

BBC, протягом багатьох років взірець некомерційного мовника, на порозі ХХІ століття зробила ставку на цифрові технології, нові канали, тематичні платформи і онлайн-сервіси. Завдяки цьому вона зберегла свої позиції як одного з найбільш опінієтворчих та креативних засобів масової інформації у світі.

Гібридний державно-комерційний Channel Four, який повинен був бути – через більшу інноваційність та розширення онлайн-сервісів – своєрідним відростком BBC з 1990-х рр. дрейфував у бік комерційної моделі. Попри це він досі є найбільш відкритим для нових технологій телемовником у Великобританії, що багато в чому визначають ті, для кого телеканал готує програми та онлайн-сервіси: це більшою мірою молоді, знайомі з новими технологіями, спраглі знань та освічені люди.

Силою американського суспільного телебачення APT є його широка присутність у країні. Воно складається з понад 300 місцевих каналів, роботу яких координують два національні центри: один займається фінансуванням системи за державні гроші, інший готує програми та все інше. Ця система виправдовує себе, коли предметом журналістського інтересу стають проблеми бідніших людей, що живуть поза великими містами та є маргіналізовані суспільством. Освітні програми теж виходять на високому рівні.

Натомість, своє суспільне телебачення TVNZ новозеландці перетворили з субсидованої компанії на таку, що не лише повинна на себе заробляти, але й приносить доходи бюджету (державні гранти вона отримує, зазвичай, на великі проекти, нещодавно на перехід на цифрове мовлення двох каналів). І, незважаючи на присутність реклами, суспільну місію TVNZ реалізує на досить високому рівні.

Наведені приклади суспільного телебачення об’єднує подібне розуміння того, чим є місія: забезпечення повного і необмеженого доступу до накопиченої цими мовниками інформації та культурних цінностей, турбота про права усіх меншин, сприяння соціальній єдності у різноманітті, збагачення культурної спадщини, виховання, надихання і пробудження духу інновацій, анімація дискусій щодо ключових проблем.

Хочете високого класу – дайте грошей

У дискусії "Чи виживе Європейська Унія без суспільних медіа", організованій у межах нещодавнього Європейського форуму нових ідей у Сопоті, свою думку висловив, зокрема Юліуш Браун, президент TVP. Сенс його промови зводився до твердження, що єдиною гарантією підвищення рівня програм суспільного телебачення є більше грошей – але не від реклами, тому що присутність реклами "знижує якість програм". – Найкращим рішенням було б запровадження загального збору на суспільні засоби масової інформації, – сказав він.

Це основна ідея президента суспільного телебачення – з якої, як свідчать його колишні і нинішні співробітники, гроші виносять крізь двері та вікна – як вийти зі сліпої вулички: більше грошей. Але чистих, бюджетних, без зобов’язань, тому що фінансування TVP з реклами змушує керівників цієї компанії заповнювати програмну сітку товаром з інтелектуальною цінністю не вищою риб’ячого міхура. Якби вони вчинили інакше і зробили ставку на високоякісні програми, рекламодавці втекли б до приватних телеканалів, а TVP збанкрутувала б.

Висновок: поки ми не скинемося на пристойний бюджет для TVP, президент Браун і його наступники будуть ставитися до програм з місією як до небезпечної розкоші. Панщини, яку найкраще відробляти під час перегляду телебачення нічними сторожами.

Мудрість з Боллівуду

Можливо, президент Браун робив би більшу ставку на професіоналізм і творчий потенціал своїх людей, ніж на гроші, якби переглянув який-небудь випуск "Сатьямев Джаяте" ("Правда переможе сама"). Ця програма виходить в ефір щонеділі зранку на суспільному індійському телебаченні DD National та на Star Network, що належить Руперту Мердоку. Хоча її веде зірка Боллівуду Аамір Хан, у ній йдеться не про танці на льоді чи підглядання за людьми. Це поєднання реаліті-шоу з публіцистикою, форум для обговорення найбільш важливих проблем Індії – від насильства щодо жінок до кастової дискримінації. Завдяки телебаченню і YouTube програма має 400 мільйонів глядачів і 1200 млн заходів на свій веб-сайт, Facebook та Twitter. Щотижня вона збільшує кількість глядачів на 100 тисяч. Глядачі надсилають свої відгуки та пропонують проблеми для наступних випусків.

Програма стала серйозною суспільною та політичною силою в Індії. Після випуску про аборти та примушування жінок до аборту у випадку, якщо плід є жіночої статі, Хан надіслав уряду думки глядачів, з яких 99,8% зажадали суворішого покарання для лікарів, що виконують такі процедури. Уряд практично відразу загострив відповідальність лікарів.

Крім того, видається, що для примирення індійців з їхніми ворогами – пакистанцями – програма Хана робить більше, ніж вся міжнародна дипломатія. У поштових скриньках "Сатьямев Джаяте" і на форумах програми, мабуть, не з’явилося досі жодного відгуку з Пакистану із ненавистю. Шоу Ааміра Хана там добре відоме і його високо цінують.

Отже, можна поєднати масовий перегляд із суспільною користю – і навіть добре на цьому заробити, впливаючи водночас на накопичення соціального капіталу і згладжуючи міжнародні конфлікти. Твердження Брауна, що місію за визначенням не можна продати – це свідчення власної безпорадності.

Боб і Джуді роблять власне шоу

Відкриття для дискусії з аудиторією, налагодження серйозних відносин з нею (SMS-голосування та телефонні голосування, якими підтримують телепрограми – це неповноцінні замінники взаємодії) можуть окупитися не лише як джерело додаткової популярності, грошей чи політичного та суспільного впливу. Таким, яким воно нині є, тобто з акцентом на односторонній переказ, суспільне телебачення вже є не привабливим – особливо для молодих людей, занурених у стихію соціальних медіа. Таким є наслідок переконаності продюсерів TVP, що без думки глядача про те, чого варте те, що вони показують, їхнє телебачення може без проблем обійтися.

“Я народився у домі, в якому завжди був увімкнений телевізор”, – співав у середині 1980-х рр. Девід Берн, фронтмен групи Talking Heads, у пісні Love For Sale. Кількома роками раніше у Found A Job він співав про Боба і Джуді – молодих, але розчарованих, тому що у телевізорі сигнал поганої якості, і нема що дивитися. Виходом з глухого кута, який дозволив їм врятувати свої стосунки, була зйомка власного телешоу.

Нині Боб і Джуді вимкнули б телевізор, і відкрили б ноутбук, планшет або смартфон. Відповідно до Global TV Replacement Study, дослідження, опублікованого нещодавно консалтинговою компанією NPD Group, яка опитала 14 тисяч респондентів з 14 країн (зокрема, США, Німеччини та Росії), минулого року перегляд телебачення на планшетах подвоївся. 70% телеглядачів заявляє, що дивиться телебачення на інших носіях, ніж телевізори – переважно на комп’ютерах. Основним пристроєм для перегляду телебачення телевізор залишається для 30% телеглядачів.

Лише навіть тоді, коли від телевізора ми не відмовляємося, дедалі частіше ми дивимося телебачення за допомогою так званого second screen, другого екрану – ноутбуку чи смартфона. Завдяки їм ми можемо оперативно прокоментувати те, що ми дивимося, або пошукати додаткову інформацію про програму. Такий інтерактивний перегляд телебачення є соціальною дією – а це висуває до мовника вищі, ніж коли-небудь, вимоги.

Обстріл з другого екрану

У цій ситуації будь-який прояв дилетантства може бути миттєво публічно викрито, а на кожній помилці – немилосердно наголошено. Тому керівники програм у TVP повинні розуміти, що вже з цієї причини не варто їм змушувати журналісток, що знаються на зірках, коментувати спортивні події. У світі інтерактивного перегляду / коментування це вже навіть не питання професіоналізму, а питання простих гуманітарних рефлексів.

Тим більше, що обстріл аматорів на екрані буде дедалі щільнішим. У серпні GetGlue, націлена на медіа та розваги соціальна мережа, випустила на ринок додаток, здатний згодовувати "другому екрану" усі цікаві матеріали на тему програми, яку ви дивитеся власне по телевізору. Кіт Ітон, письменник та публіцист The New York Times, вважає, що такі додатки у будь-який момент революціонізують телебачення. Незабаром – передбачає він – телебачення перестане бути "вікном, що відкривається лише в один бік. Воно буде інструментом відкриття, способом навчання, пізнання фактів, взаємодії між людиною і світом, звернення до людей, знаходження нового та дивовижного контенту’’.

Чи усвідомлюють творці з TVP, що на їхню галузь чекає щось подібне? Горизонт їхньої творчості визначає радше програмна сітка, яка у TVP є настільки гнучкою та корисною у світі цифрової революції, як у світі шоу-бізнесу корисним було б запровадження монастирського порядку дня – з лаудами, примою і вечірнею.

Відкривати, аби вижити

– Моєю метою є вбивство телебачення, – нещодавно заявив Брем Коен, творець BitTorrent Live – протоколу, що уможливлює швидкий (лише з кількасекундною затримкою), через браузер, та безкоштовний (або дуже дешевий) перегляд фільмів, новин, спортивних, освітніх та розважальних програм. Таких професійних "вбивць" традиційного, організованого за програмною сіткою телебачення нині безліч. І чимало з них мають зброю, що наближає кінець традиційного телебачення.

Замах на неї вже відбувається у мережі – хоча, як не парадоксально, лише завдяки інтернету телебачення може вижити. Елісон Мур з Digital Products, що відповідає, серед іншого, за контроль над контентом цифрових платформ HBO, переконана, що у майбутньому телебачення та інтернет зіллються і стануть одним цілим. Тому вона вважає, що майбутнім телебачення є платні онлайн-сервіси, у яких абоненти матимуть повний доступ до програм за своїм вибором у будь-який час і з будь-якого типу носія – від смартфонів до телевізорів, під’єднаних до інтернету.

Науково-технічна революція викликає зміну уявлень про телебачення, змушує шукати нові виправдання для його існування й нового простору в уяві глядача. За словами Девіда Макінтоша, президента компанії Redux – заснованої два роки тому молодими інженерами та інформатиками з Берклі, яка постачає Google TV фільмоматеріали – активністю людей в інтернеті керують три потреби: пошук, спілкування і відкриття. Для задоволення першої з них створено, зокрема, Google та інші пошукові системи. Завдяки існуванню другої потреби досягли успіху Facebook та інші соціальні мережі.

Відкриття, є, натомість, тією площиною, від якої може залежати успіх телебачення, бо аж 86% часу, проведеного у мережі, користувачі присвячують пошуку того, що буде їх надихати. Це велика нагода для телебачення, яке – якщо воно дійсно надихатиме – може стати важливим інструментом пізнавання світу.

Час встати з канапи

Тому видається, що майбутнім суспільного телебачення є спеціалізовані тематичні канали, доступні на ноутбуках або планшетах, потоки, персоналізовані відповідно до смаку та інтересів кожного глядача. Вони створювали б програми на рівні, що був би важкодосяжним для комерційних ЗМІ.

Окрім ефективності в організації мудрого, привабливо показаного дискурсу про важливі справи, успіх або невдача суспільного телебачення залежить від його здатності знайти себе у світі спеціалізації та професіоналізації. Туристичні програми на рівні виробництва Девіда Аттенборо дають більше надії на престиж, успіх і сенс, ніж записи мандрівок Пампаліні [герой польського мультиплікаційного серіалу 1975-1980-х рр. – Z], які практикує Войцєх Цейровскі.

Так що, якби я був менеджером TVP, то встав би з канапи та почав робити пристойне, сучасне суспільне телебачення. А традиційний інфотейнмент для Гомолків залишив би комерційним телеканалам. Вони, принаймні, не вимагаються за це від нас грошей.

Автор: Роберт Сєвьорек [Robert Siewiorek]
Назва оригіналу: Ogłupianie na ekranie
Джерело: Gazeta Wyborcza, 06.10.2012
Зреферував Омелян Радимський

Источник: zgroup.com.ua