Одного разу, в 2005 році, на початку щасливого періоду реформи державного мовлення в суспільне, в час повної перемоги свободи слова, в кабінеті керівника НТКУ (Національна Телекомпанія України) відбувався «директорат». Це така нарада, коли багато керівників сумно слухають одне одного, знаючи, що всі плани давно написані і лише кілька відсотків з них збудуться – «бо грошей не виділили».
«Государственное замовлення у нас в эфире представлено столько-то процентов. Коммерческое замовлення – столько-то», – бадьоро рапортував дідусь. Найбільш витривалі представники “команди реформаторів”, які на залишках характеру ще відвідували “директорати”, але вже розуміли, що реформа закінчиться, так і не почавшись, похмуро спробували пожартувати «Ми будуємо суспільне мовлення». «Какое суспильне замовлення?», – стрепенувся дідок. «Мы для коммерческого еле время нашли. Разве у Эры забрать»...
Сперечатися з ним ніхто вже не став. Як і продовжувати «реформування». За моєї пам’яті це щиро намагалися зробити кілька керівників Першого Національного – і професійний політик, і професійний телевізійник, і навіть професійний тамада.
Всі вони через деякий час розуміли: максимум, що може зробити новий керівник - це кілька хороших програм і новий логотип. Але неможливо змінити структуру, яка задумувалась, як пропагандистська машина, і завжди воліла виконувати «замовлення». Всі спроби реформ розбивалися об цю машину і нагадували випуск мирної продукції на військових заводах. В 90-ті це називалось «конверсія» і ніколи не видавало на-гора нічого ефективнішого за комбайн вертикального зльоту.
Насправді, закриття «Першої кнопки» – реформа настільки ж проста, наскільки і корисна.
Це корисно для політиків. Вони перестануть, добравшись до влади, триматися за спроби керувати каналом, блокуючи його реформи. Бо це політики завжди патологічно рвалися до можливості призначати керівництво «першого Національного» та пробувати доносити «державну точку зору» до людей. В результаті доносили лише себе, з думкою не складалось. Щоб доносити думку, треба вести усвідомлену інформаційну політику. І після закриття НТКУ, яка процес радше симулює, це нарешті стане очевидним.
Якщо це настільки важко ментально – віддати керівництво чимось – можна піти на компроміс та призначити Савіка Шустера керівником каналу «Рада». Він і під боком буде, до нього завжди можна буде сходити.
Це корисно для державних регуляторів. Нацрада, Держкомітет нарешті переймуться міфічними «селами, які бачать лише УТ-1», перестануть бодатися і закінчать перехід на цифрове мовлення, як цього вимагають підписані міжнародні угоди. І тоді «віддалені райони» бачитимуть всі канали, а не тільки основні. Це ж так просто, правда?
Це корисно для працівників НТКУ, серед яких дуже багато профі. Вони вирвуться з зачарованого кола бюджетної установи, яка змушена годувати більше двох тисяч людей, більшість з яких нічого зрозумілого не робить. Там досі працюють люди, які вартують цілих відділів - яскраві та модерні продюсери та режисери віком від 30 до 70-ти. Я не жартую, є чимало людей старшого віку, які вміють працювати, і чимало молоді, якій пора на пенсію – так затягує система.
Це корисно для аудиторії. Закриття каналу вивільнить частоту, місце в якій можна надавати молодим, модерним, яскравим проектам, які пропонують суспільно важливий продукт. При цьому рішення можна ухвалювати відкрито, на тендері, громадською радою, надаючи фінансування під конкретні проекти.
Заодно всі здивуються, скільки можна зробити за кошти, які зараз виділяються на обігрів повітря. Такий принцип відкриє двері для освітніх, історичних, мистецьких проектів, яких насправді бракує.
Це корисно для молодих груп журналістів та редакторів, бо створить справжню конкуренцію. Чи потраплять туди групи, які гордо носять звання «суспільні» чи «громадські» – питання відкрите. Одна справа вимагати ефіру, оперуючи кількістю «чекінів на барикадах», інша – змінитися під потреби громади, створити продукт, відмінний від інших, переконати в цьому громадську раду. В таких тендерах (за принципом «пітчингу» в кіно) зможуть перемогти найнесподіваніші експериментальні проекти. З «революційних» насправді найбільш затребуваним буде «Вавілон-13» – група документалістів, які ніколи не брали участі в «війнушках» за ефір – лише робили яскраве та потрібне документальне кіно на Майдані.
Це корисно для громадських організацій та аналітичних центрів, які скаржаться на брак уваги з боку медіа. Вони зможуть пропонувати журналістам, редакціям, студіям співпрацю та ідеї для участі в тендерах та конкурсах. Прикладів на заході – море: від реаліті-шоу про занедбані архітектурні пам’ятки та громади, які їх хочуть відновити, до освітніх програм про підлітковий секс.
Закриття державної установи (саме установи – навіть не компанії) трагедією не стане, як і не стане ноу-хау України.
Таким шляхом пішли в Німеччині – після об’єднання регіональні телеканали Східної Німеччини просто позакривали – як непотрібні пропагандистські машини, а відкрили нові – більше схожі на телекомпанії. Більше того – відкривали в інших містах – щоб оновити склад та ще раз нагадати, що створені для пропаганди машини для інших цілей не використаєш.
І це буде чесним, модерним, європейським, державницьким (вибирайте, який епітет кращий) рішенням. Без цього « нова команда » , яка, мабуть, з’явиться на каналі, приречена на напів-заходи, спроби запустити нові проекти, боротьбу з підписаними попередниками контрактами. І все це в системі, яка тільки і чекає чергового керівника держави з « сильною позицією », щоб тут же знову почати виконувати « замовлення » .
