Диктант національної єдності як засіб розділення на касти

Борис Бахтєєв для «Телекритики»

Коли держава в особі НРКУ щиро вірить, що громадяни знають українську мову гірше за суахілі, нічого путнього з мовного відродження не вийде.

9 листопада цього року, в День української писемності та мови, Національне радіо проводитиме Диктант національної єдності. Як повідомляє поширений НРКУ прес-реліз, «це унікальна акція, яку Національна радіокомпанія України (НРКУ) започаткувала ще 2000 року. Відтоді щороку в цей день українці - від великого до малого - можуть взяти участь у написанні радіодиктанту та з'ясувати, наскільки добре знають рідну мову, а ще - продемонструвати солідарність із усіма, хто любить і шанує рідне слово, хоче, щоб українці спілкувалися українською мовою, зміцнювали її позиції та розширювали сферу застосування».

Подаруймо НРКУ деякі мовні неоковирності у прес-релізі. Як-от, наприклад: «Листи надсилають не лише слухачі з усіх областей України, а й з-за кордону: Росії, Білорусі, Молдови, Німеччини, Бельгії та інших країн». Українською мовою мало б бути не «з-за кордону», а «з-поза кордону». У будь-якому разі, Диктант національної єдності - справа винятково корисна й винятково важлива.

Привертає до себе увагу така фраза з прес-релізу: «А найактивніші прихильники цієї акції - серед них народні депутати, відомі артисти, громадські діячі приходять писати диктант до Українського радіо на Хрещатик, 26». Я б, узагалі-то, теж не відмовився долучитися до когорти найактивніших прихильників цієї акції. Бо є таким, і цілком щиро. От тільки хто ж мене запросить на Хрещатик, 26? Хто ж мене впустить? Довідок про активну прихильність, на жаль, не видає жодна офіційна інстанція. Ні, звісно ж, «Телекритика» без проблем дасть мені акредитацію - чи що там, у біса, потрібне. От тільки якось воно дивно виходить: узяв акредитацію - активний прихильник, заклопотався чи забарився - одразу вже пасивний?

Дивним якимось є такий підхід - вимірювання активності підтримування української мови за соціальним статусом. А точніше, за якимись висмоктаними з пальця маркерами соціального статусу. Виходить, що панове (Господи, пробач!) Чечетов чи Колесниченко є апріорі активнішими прихильниками української мови, ніж я? Лише через те, що вони - народні депутати, а я - ні? І Наталя Вітренко, на відміну від мене, є дуже активною прихильницею української мови - бо вона, на відміну від мене, носить високе звання громадського діяча?

Що ж до артистів, то формулювання НРКУ загрожує просто-таки порушенням громадського спокою. А раптом перед дверима «Хрещатика, 26» збереться величезний натовп артистів? Хто й на якій підставі сепаруватиме «відомих» від «недостатньо відомих»? Хотів би я подивитися, на що перетвориться фізіономія добродія, який заявить акторові: «Ви - маловідомий; пшол вон, плебей!»

Диктант національної єдності як засіб розділення суспільства на касти, на білу й чорну кістку - це й справді щось винятково оригінальне. Чудова виходить національна єдність - не те слово. І, власне, чому «еліта» й тут має перебувати на окремих умовах: адже не йдеться ані про статки, ані про «доленосні» рішення - всього лише про диктант?

Цього року комісія розглядатиме листи, відправлені протягом двох днів - 9 та 10 листопада. Зважили таки на «оптимізацію» поштового зв'язку в Україні. От тільки з минулого року його було ще оптимізовано. Скажімо, на лівому березі Києва (що вже ходити кудись у села?) вечірню пошту з поштових відділень відправляють тепер наступного ранку. Відповідно, чимало операторів поштових відділень справедливо вважають: навіщо вибирати листи увечері, коли можна вибрати їх наступного дня? Тепер навіть на столичному головпоштамті, вкинувши листа після обіду, ви не можете бути впевнені, що його буде проштемпельовано сьогоднішнім числом, а не завтрашнім. Не кажучи вже про те, що, відправивши листа з Києва в Київ сьогодні, ви вже не можете розраховувати, що він прийде завтра увечері - як це було ще торік. Не буває тепер такого. Міжміські листи теж тепер ходять істотно повільніше. Чому так, що й де з ними роблять - це маленька таємниця «Укрпошти», яку можна лише брати до відома.

Кажете, на рекомендованих листах штемпель неодмінно буде сьогоднішнім? Але ж і йдуть рекомендовані листи вдвічі довше, ніж прості.

Що ж до самого диктанту... Прес-реліз НРКУ повідомляє, що «цьогорічний диктант проведе доцент Київського університету ім. Б.Грінченка, автор шкільних підручників з української мови та літератури Олександр Авраменко». Хотілося б, щоб диктант нарешті припинив бути суто символічною акцією, а почав і справді тестувати знання українського правопису. Щоб він не був більше диктантом для першокласників - зрештою, коли держава (хай навіть в особі НРКУ) щиро вірить, що громадяни здебільшого знають українську мову гірше за суахілі, нічого путнього з мовного відродження не вийде.

Хотілося б, щоб нарешті диктант містив «пастки» на типові помилки, яких удосталь у публічній інформації. На вживання літер Е та Є, наприклад. (До речі, плутання цих літер є цілком модерною, вже нашої доби, помилкою, якої не було в тих, хто закінчував ще радянські школи. Одна й та сама клавіша для українського Є та російського Э, одна й та сама клавіша для українського й російського Е на комп'ютері - от що є її витоком.) На вживання місцевого, а не давального, відмінку з прийменником «по». На вживання закінчення «и», а не «а», в іменниках чоловічого роду після числівників «два», «три», «чотири». Та, власне, не треба надто багато часу, аби вивчити ті типові помилки в газетах, рекламі та оголошеннях.

І як було б добре, якби вже після диктанту Національне радіо влаштувало детальну роботу над помилками!

А з іншого боку, невже за двадцять років незалежності українці не виросли з диктантів? Невже так першокласниками й залишаються? Коли так, стає дуже й дуже сумно. Може, вже настав час перейти від радіодиктантів до радіоперекладів із російської? Може, годі вже пестити пасивний словниковий запас; настав час розвивати активний?

Бо від «української» мови, що повсякчас лунає хоч із парламентської трибуни, хоч із того самого радіо, вуха вже в'януть. «Здача об'єкту» (замість «здавання об'єкту»), «передача інформації» (замість «передання інформації»), «виїмка листів» (замість «вибирання листів») - цих загальновживаних помилок самими лише диктантами не виправити.

Пишучи матеріал про суд над Юлією Тимошенко, скрізь і повсякчас зустрічав словосполучення «обвинувальний висновок». От цікаво: від якого дієслова походить прикметник «обвинувальний»? «Обвинувати»? Принаймні, аналогів такої парадигми словотворення в українській мові й не пригадати. А виявилося, що «обвинувальний» - це офіційний термін!

Якийсь грамотій, якому важко було вимовити слово «обвинувачувальний», створював термінологію. Тож тепер усім нам, скрививши роти, доводиться користуватися словом-покручем. Коли у державі панує суржикомовна термінологія, будь-які диктанти національної єдності, на жаль, безсилі...

Источник: Телекритика