За проводове радіо замовимо слово

Говорити за проводове мовлення – справа невдячна. Відразу вигулькують штампи – вчорашній день, несучасне. І щире здивування – навіщо воно нам. Адже є ефірне.

Безперечно, опоненти дротового радіо мають рацію. У дечому. Бо випадає з їх поля зору той факт, що це єдиний формат, через який держава доносить свої посили до громадян. Формат громіздкий, нерентабельний.

На перший погляд. Бо коли поринаєш у проблему, відкриваються неблаговидні речі, де за словами про цю ж нерентабельність стоять ціленаправлені спроби знищення державного мовлення самими ж державними структурами.

А це – Національна рада з питань телебачення та радіомовлення, Національна комісія з регуляції зв’язку, Міністерство транспорту і зв’язку. Всі вони не знаходять порозуміння між собою. У кожного знаходяться аргументи на захист своєї позиції. Державні інтереси, які вони покликані захищати, відсуваються на задній план.

Залишимо збоку герци, оптоволокна, кабелі, супутникові сигнали, лампові передавачі, тональні частоти, радіорелейні прийоми тощо. Все це вузька область для спеціалістів.

Поговоримо про ВАТ "Укртелеком", з діяльністю якого споживачі стикаються безпосередньо. Керівництво Національної радіокомпанії переконано, що дана структура послідовно нищить проводове радіо: у 1991 році в Україні було 19 мільйонів радіоточок. У 2010 їх залишилося 3,3 мільйони.

Сумна статистика. Темпи скорочення вражають – у 2002 – 8 мільйонів, 2005 – 6, 2008 – 5 мільйонів.

Міністерство транспорту і зв’язку, якому підпорядкований "Укртелеком", рапортує, що за 2009 рік встановлено біля 24 тисяч радіоточок. Але за цей же рік надійшло 416 тисяч заяв на відключення. Називають причини – ефірне радіомовлення, телебачення, Інтернет.

Проте Міністерство не говорить, що по декілька місяців не ремонтуються обірвані радіопроводки. Довго або взагалі не відновлюються вони і на нових електричних стовпах, при поточних ремонтах дахів тощо. Натомість при першій нагоді хвацько відключаються з мережі.

Часом складається враження, що "Укртелеком" встановив у себе внутрішнє змагання – який з регіонів виборе першість у скороченні точок. Різними методами. Кадровим, у тому числі.

Починаючи з диспетчера, скажімо, Ірпінського регіону Київської області, яка не поспішає записати виклик. А в тому районі, за неофіційними даними, на сьогоднішній день є біля 6800 радіоточок (у 2004 їх було 11 315, восени 2007 – 9 149 на 554 км ліній).

І півтори машини. З двома майстрами. Часто, зі слів працівників, немає бензину. Нахабно може декларувати своє неприйняття радіоточки і працівниця, у функцію якої входить обслуговування споживачів. Безумовно, така особа – знахідка для політики знищення проводового мовлення.

Здавалося, ринок, який вимірюється мільйонами споживачів, повинен би відреагувати на повну відсутність радіоприймачів. Але якось дивно не реагує. То як тоді встановлювати нові точки?

І що робить "Укртелеком", щоб залучити побільше абонентів під своє крило? Адже чим густіша сітка абонентів, тим рентабельніше проводове радіо. Але для "Укртелекому" якраз все навпаки. Хоча потужність його радіотрансляційних вузлів дозволяє обслуговувати втричі більшу кількість радіоточок.

Білорусія може дати нам предметний урок – на її 9 мільйонів громадян припадає 4 мільйони радіоточок. Йде нарощення кількості і за рахунок нових будинків. Проблема нерентабельності, як бачимо, там не стоїть.

Звичайно, це не приклад для "просунутих" скептиків. Білорусія для них теж вчорашній день. Це приклад для іншої частини суспільства, яке теж має право мати право на найдоступніше джерело інформації.

Щодо ефірного радіо, то хочеться привести дуже показовий приклад. Декілька років тому, коли внаслідок обледеніння у Вінницькій і Хмельницькій областях впали стовпи, "Укртелеком" позбувся 800 тисяч абонентів. Бо вирішили замість дротового запровадити ефірне.

Національному радіо були надані непрестижні частоти.

"Укртелеком" погодився.

В результаті, дехто з укртелекомівців заявив, що вони втратили абонентів, натомість клієнт отримав альтернативне джерело інформації.

Ось у  цій фразі квінтесенція всієї недержавної політики державний структур. Надавати "бросові" частоти і при тому не боротися за проводове мовлення.

І ще один приклад. Жінка, з якою розговорилася, виявилася родом з Долинського району Кіровоградської області. Проводове мовлення у них зникло, коли замінювали стовпи. Дротове радіо не поновили. Зараз слухає "Наше радіо" або "Русское радио".

"Але "Шансон" не слухаю – додала з ноткою переваги. – Слухала б радіоточку" – згадує її, як щось світле. Але ж…

Сумно, бо для більшості слухачів радіоточка – це, неначе, член сім’ї. Стоїть собі на кухні і невтомно сіє добро. Достойно, вагомо, щиро. Саме тут повноцінно звучить українська пісня, кується повага до своєї історії, культури. Тут піднімають національну гідність громадян.

Проте тенденції у політиці "Укртелекому" щодо проводового мовлення, а значить і до самої Національної радіокомпанії, змушують кричати "SOS!".

Особливо, коли висить дамокловим мечем майбутня приватизація з усіма її викликами.

Лише 10% займає Українське радіо в інформаційному просторі України. Решта належить фінансово-промисловим групам, мовники яких є абсолютно байдужими до українських цінностей, до захисту національних інтересів держави.

Ми, небайдужі громадяни, не повинні стояти осторонь цих загроз. Маємо конституційне право одержувати інформацію з державного джерела – Національної радіокомпанії України. І, зокрема, у найдоступніший спосіб – через проводове мовлення.

Данута Костура, для УП

Источник: Українська правда