Про любов і ненависть до «брехунця»

Ситуація з районним радіомовленням в містечку Кременець на Тернопільщині насправді є симптоматичною для всієї країни: провінційне радіо цілковито прив’язане до політичної ситуації в районі
Перший канал державного радіомовлення можна назвати справжнім виміром екзистенційних медитацій. Застигла з радянських часів іронічна назва «брехунець», здається, уже давно не відповідає нашим кухонним радіоприймачам, принаймні в містах. Тим не менш цей відгомін радянської епохи ще нерідко можна віднайти на селі.
Отож, державне радіо - це ніби прірва в минуле. Якщо на Першому національному телеканалі відчуваються бодай якісь зміни, а провінційна преса не надто дратує своїми радянськими пережитками, оскільки насамперед сприймається візуально, то радіо доносить до нас ті ж самі монотонні звуки, що й десять, і двадцять, і, мабуть, тридцять років тому. Жодної тобі експресії, динаміки, забовваніла статика нудних класичних мелодій і «солов'їний щебет» вишколених допотопними акторами чудовобаритонних-сопранних дикторів.
Проте є на нашому державному радіо ще таке «чудо», як час, відведений для районного радіомовлення. Про обласне наразі не йдеться. І якщо державне радіо можна загалом охарактеризувати як «прірву в щасливе минуле», то радіо районне - це, безсумнівно, саме дно цієї прірви.
Мені пощастило якийсь час послухати ці звуки минулого в містечку Кременець, що на Тернопільщині. Причому реально пощастило! По-перше, це відчуття, ніби ти мандруєш у машині часу щонайменше у вісімдесяті, в добу перебудови: ті сірі дні так і оживають у монотонних звуках провінційних радіопередач. По-друге, пощастило, бо точок радіомовлення в цьому районі всього 2 800 на 80 000 мешканців, і ті з них, які несправні, ніхто не поспішає негайно ремонтувати. І, по-третє, пощастило, бо його радіопередачі здебільшого виходять в ефір лише на зорі, коли пора «в поле жати чи землю орати», точніше - о 6.30 ранку. Утім, озираючи о цій темній порі містечко, ви не зустрінете безліч вікон, в яких горіло би світло, а там за ними, на домашніх кухнях вочевидь, слухали б місцеве радіо. Власне, уже ці факти наводять на неабиякі сумніви в доцільності існування такого «гучного» медіапродукту.
Однак звернімося до контенту провінційного радіоефіру. Насамперед не варто дивуватися, якщо вряди-годи передачі не виходять в ефір або змінюється час їхньої трансляції. Мовою місцевих мешканців це пояснюється напрочуд просто: директор, вона ж ведуча, мабуть, «захворіла». Як гордо, до речі, звучить - «директор» замість «головний редактор», еге ж? Як з'ясувалося, такі нововведення оформляються на законодавчому рівні та, згідно зі зміною Статуту редакції радіомовлення, сприяють покращенню оплати праці цього ж «директора». А втім, про це згодом.
Що ж до наповнення районного радіо ефіру, то зрозуміло, що в ньому годі шукати якогось особливо вишуканого культурного та інтелектуального продукту. У «пісних» новинах услід за тамтешніми газетами-районками скупо переказується зміст засідань районної ради чи всяких інших місцевих «чинуш», повідомляється про організовані ними ялинки на новорічні свята та благодійне роздавання крашанок на Великдень. Або повідомляється, скажімо, про засідання громадської ради в місцевій ДПА з суто «брєжнівськими» фіналом: «Діалог громадськості з податківцями удався». Також спростовується всяка «хрінота» на кшталт: такий-то повар «на законних підставах» - і не інакше! - числиться у штаті такої-то школи разом із вчителями. А в культурному блоці випливають на світ божий усякі місцеві вокально-інструментальні гурти, інтерв'ю з їхніми фронтменами чи, точніше, солістами, повідомлення про «здобутки на творчій ниві», гастролі у «столиці України», та, відповідно, направду рідкісні аудіозаписи пісень. До речі, «пісня в дарунок» з нагоди дня народження, ювілею, «золотого весілля» чи ще якогось «празнічка» - певна річ, один із лейтмотивів районного радіо. Про це, мабуть, і не варто згадувати. «Звучить Іво Бобул...», Лілія Сандулеса - за ним...
А на свята єдиній радіоведучій ефіру, здається, роздолля й поготів. Врубуєш якнайдовші колядки-щедрівки, поміж яких ліпиш примітивненький текст про «народження Ісуса Христа», історію та значущість Різдва, смачно приправляєш всю цю інформацію для першокласників патріотичним пафосом як данину західноукраїнській провінційній моді («Бог тебе не забуде, Україно моя!») - і на тиждень-два на роботу можна зовсім «забіть». Ще, правда, замість довжелезних колядок-щедрівок можуть читати різноманітні святково-ранкові віршики діти, яких треба позаписувати на диктофон. Причому все достоту, як у школі: по черзі, кожному свій «куплет». Шкільну «саморобність» поезії, між іншим, також чути неозброєним вухом: «І в цей прекрасний вечір ми хочем всіх вас привітать... щоб ви із честю і без обід на серці...». Які тут уже «обіди» - і смішно, і сумно.
Та протилежні емоції ще більше зіштовхуються в серці, коли по районному радіо починають лунати і зовсім не передбачувані шедеври - проповіді протестантських проповідників. «Ісус любить тебе!», «Алілуя!», «Запитав його Господь!», «Відкриймо 253-ту сторінку Біблії!», «Запам'ятайте це місце», «Помолімося Ісусу!» - і в такому ж сумнозвісному дусі. За таке промивання мозку дирекції районного радіо надходить ще окрема оплата.
Власне, здавалося б, уся ця в'їдливість та стьоб над тихою провінцією ні до чого. Ну, виходять такі собі «передачки» у своєму болотці, люди вряди-годи почують самих себе по цих 2 800 радіоточках - і суцільна ідилія. «А на Україні лад і спокій...», - як співав покійний Кузя з «Братів Гадюкіних».
Проте, усе б нічого, якби до перелічених фактів не додавався ще один. Провінційне радіо цілковито прив'язане до політичної ситуації в районі. Партія-переможець на місцевих виборах 2007 року змінила Статут редакції районного радіомовлення, а фонд заробітної платні редакції збільшує в кілька разів. Схожа ситуація відбувається і з газетами районних рад та державних адміністрацій. Відповідно, місцеві ЗМІ цілковито стають рупором тієї політичної сили, яка перемагає в районі на місцевих виборах. Наразі зарплатня директора районного радіомовлення становить 5641 гривню, до якої, згідно з постановами Кабміну десятирічної давнини, додаються й невідомі народу преміальні «за інтенсивність праці, високі творчі досягнення». На тлі кризи, та ще й для провінції, аж ніяк не погано. Здавалося б, навіщо ворушити цю брудну «грошову» білизну. Однак зважаючи, що районне радіомовлення з такою от якістю виходить в ефір по 15 хвилин кожного робочого дня, а оплата праці решти «бюджетників» у районі здебільшого менша, ніж у директора радіомовлення щонайменше в кілька разів, то нічим іншим, як глумом місцевих «чинуш» над власними довірливими виборцями це й не назвеш. Адже весь фонд заробітної платні тамтешніх ЗМІ закладається з мізерного районного бюджету рішеннями районної ради. Тоді як директор радіомовлення - рідна сестра голови цієї ж райради і голови партії-переможниці на останніх місцевих виборах. Факт узаконеної корупції просто очевидний.
Тому, ведучи далі мову про контент районного радіо, варто зазначити, що на тлі отакого інформаційного загнивання і на час виборів, і до них він аж ніяк не страждає на брак політичної реклами. Певна річ, лише одного кандидата.
«Я, радіоведуча така-то..., закликаю проголосувати за такого-то кандидата!». Через кілька хвилин пафосні заклики радіоведучої і за сумісництвом «директора районного радіомовлення», поступово доводять її до хрипоти. На решту «високих творчих досягнень» після таких щиросердечних зусиль навряд чи й стане часу.
Звісно, на прикладі одного містечка зарано робити загальні висновки про становище районного радіомовлення та його прив'язаність до політичної пропаганди у країні в цілому. Проте не існує жодних перешкод, щоби схожі схеми фінансових винагород районних ЗМІ за ознаками причетності до тієї чи іншої політичної сили чи родинних зв'язків, діяли і в решті областей. І наразі боротьба з цим явищем мусить бути справою насамперед провінційних мешканців, які довірили свої голоси конкретним людям, що постійно перебувають у них на очах. Хоча й у тому ж Кременці ця боротьба вже ведеться два роки, та досі - безрезультатно. Незграбний медіапродукт існує, ним майже ніхто не користується, проте гроші на його розкішну оплату витягуються з районного бюджету, себто з кишені тамтешніх мешканців, поки ті заледве зводять кінці з кінцями та вдячно ходять на кожні вибори, традиційно даючи високу західноукраїнську явку. Голосуємо далі? Хай мають нас за лохів?...

Олесь Кульчинський , для «Телекритики»

Источник: "Телекритика"