Копіпейст по-радійному

Локальні станції, яким неохота виробляти власний контент, можуть завжди розраховувати на підтримку мереж.

Думка про те, що медіа створюються заради того, аби журналісти інформували суспільство, писали тексти чи то робили програми, безнадійно відійшла в історію. Нині медіа – це передовсім рекламний носій, а створення контенту – лише важкий і обтяжливий додаток до основної функції. Щоб якось полегшити важку медійну долю – необхідність заповнювати паузи/друковані площі між рекламними блоками, у друкованих та інтернет-медіа завжди є рятівний копіпейст, центральне телебачення давно перейшло на харчування імпортом, що, по суті, теж є тим самим копіпейстом, тільки за гроші, а локальне телебачення, неспроможне купувати імпортний продукт, укладає «партнерські угоди» з центральними каналами, сенс яких – обопільна вигода: центральний канал «розширює мережу», демонструючи рекламодавцям збільшення GRP, локальний – позбавляється (та ще й за гроші) марудної та витратної праці з продакшну, коштів на який усе одно немає.

Давно апробована телевізійниками схема перекочувала і в радіо: на останньому засіданні Нацрада розглядала результати перевірки кількох локальних мовників, які використовують у своєму ефірі продукт «Стильного радіо». Плюс додають «словосполучення» «Стильне радіо» до своїх позивних. Приміром, виходить: «Південний простір – Стильне радіо» або «Мегарадіо – Стильне радіо». Аналогічну ситуацію моніторинг Нацради зафіксував в ефірі маріупольської «Комри» («Радіо для дорослих») та чернігівської «ТРК Сіверські підприємства».

Проте спроба Нацради висунути цим компаніям «звинувачення» в ретрансляції (тобто суборенді каналу, що є незаконним) не вдалася – радіокомпанії, як одна, наполягали, що йдеться не про ретрансляцію, а про «спільний продукт», а щодо позивного, то звучали приблизно такі пояснення: «“Стильное радио” используется не как позывной, а как определение – мы сообщаем слушателям, что наше радио “стильное”. А почему мы не можем назваться “стильным радио” тем более, что наше юридическое лицо называется “Стильное радио”»?

Ясність внесло тлумачення начальника відділу контролю Нацради Олени Кривші. Вона пояснила, що формальних ознак ретрансляції в ефірі компаній нема. Угоди на продукт укладено не з мовником, а з ТОВ ТРК «Шансон» (директор Карпій), тобто це угода між студією-виробником та різними радіостанціями в Україні (а не між мовником та мовником). Програми не транслюються з єдиного центру (що є ознакою ретрансляції), а передаються на локальні станції через ІР-сервер. Час виходу програм на станціях-партнерах чітко фіксується угодою («час визначається виробником»), але… але не збігається з часом виходу програм на «Стильному радіо. Шансон»: затримка становить три секунди. Тобто ще мінус одна формальна ознака ретрансляції.

«Угодою передбачається спільне вироблення програм, які будуть транслюватися під спільним логотипом першою частиною якої є “позивний компанії”, а другою – “Стильне радіо”», – пояснює стан справ пані Кривша.

Щоправда, вочевидь, в угоді не йдеться, чий саме спільний продукт звучить в ефірі. Приміром, програма «Веселі яйця» – це спільний продукт «Комри» та «Шансону» чи «Південного простору» та «Шансону»? І якщо всіх трьох, то чому, приміром, «Комра» не вимовляє в ефірі «Радіо для дорослих – Стильне радіо – Південний простір (і ще шість станцій в Україні, які так само наполягають на своїй спільності з продуктом «Шансону»)», а проявляє таку зухвалу лаконічність?

Зрештою, цілком зрозуміло, про що йдеться: велика мережа розширила своє покриття за рахунок локальних станцій, локальні станції отримали продукт мережі й тепер не мусять витрачати гроші на власне виробництво. Юридично все оформлено таким чином, що формальних підстав звинувачувати канал у ретрансляції немає. Чи закріпиться така практика у радіопросторі, чи ні – сьогодні залежить від Національної ради з питань телебачення і радіомовлення.

Поки єдності у ставленні до цього явища в членів Нацради немає. Приміром, Юрій Плаксюк і Тетяна Лебедєва звертали увагу колег на те, що всі зазначені локальні станції за рахунок мережевого продукту «покращили свої показники» (приміром, за ліцензією «Південний простір» має виконувати мовну квоту «не менше 75%», а виконує 79%, власного продукту – 7 годин, а нині моніторинг фіксує 18). Їхня точка зору: карати компанію, яка так «виправилася», – несправедливо.

Голова Нацради Віталій Шевченко обстоював букву закону. «А чи знаєте ви, що всі мовники потрапляють у Державний реєстр ТРО, який веде Нацрада? І одним із її обов’язків є дивитися, щоб один і той самий логотип не був у двох компаній…», – казав пан голова мовникам.

Або, приміром, на явну підстраховку радіокомпанії «Південний простір», яка зафіксувала навіть юридичну особу «Стильне радіо» для ведення господарської діяльності й пояснювала Нацраді, що «Стильне радіо» в її ефірі – це меседж для рекламодавців, які укладають угоди з юрособою «Стильне радіо» (щоб рекламодавці не плутали), пан Шевченко відповідав по-вчительськи розсудливо: «Якщо у вас є компанії, які зареєстровані як суб’єкти підприємницької діяльності – то, будь ласка, працюйте. Якщо ви стали суб’єктами інформаційної діяльності, то робіть відповідно до правил держави, яка реєструє суб’єктів інформаційної діяльності і кожного з одним логотипом. Це наш обов’язок – застерегти, щоб не з’явився другий суб’єкт із тим самим логотипом. Суб’єкт інформаційної діяльності. А підприємницької – будь ласка. Це не наша сфера». Хоча і без нотацій було зрозуміло, що ніяка юрособа тут ні до чого, а відтак і повчання не потрібні.

Владислав Лясовський серед своїх колег висловився найлаконічніше: «Якщо це робота стороннього продакшну, то, будь ласка, кажіть “програма така на замовлення такого-то”, якщо ви говорите “Стильне радіо” – це використання додаткового логотипу».

Ігор Курус погоджується з колегам, що формально про ретрансляцію не йдеться, але зауважує, що лукавство з логотипами є досить прикрим: «Ми не маємо жодних заперечень щодо розміщення купованого продукту в ефірі, але при цьому всі компанії, які хочуть і далі використовувати позивний “Стильне радіо”, мають робити це легітимно. На жаль, мовники нас намагаються переконати або в тому, що “стильне” – це прикметник, який характеризує саме це радіо, або що журналіст випадково 20 разів на день вимовив це словосполучення».

Поки що не зрозуміло, яким буде ставлення Нацради до розширення радіомереж за рахунок використання частот локальних станцій. Але за великим рахунком, чому воно має бути іншим, ніж ставлення до аналогічних дій телеканалів? А щодо того, що в телебаченні це явище є повсюдним – різняться хіба що суми, які платять центральні мовники бідним на власне виробництво провінціалам, – давно не секрет.

Тоді кому потрібні всі ці закони про заборону суборенди каналів мовлення – якщо суборенда (як її не назви і які формальні ознаки для неї не пропиши) все одно відбувається? І ще: кому потрібні ці тонни мовників – понад тисяча, – які не хочуть виробляти продукт? Для чого потрібне телебачення, якому бракує грошей на телебачення, радіо, якому не вистачає ні сил, ні натхнення власне на радіо, і газети, які не хочуть писати для своїх читачів? І, чесно кажучи, байдуже, які в цих прекрасних медіа показники з мови…

Леся Ганжа

Источник: Телекритика